Твір, що єднає минуле, теперішнє й майбутнє

25 грудня 1845 року у Переяславі 31-річний Тарас Шевченко написав «Заповіт».

У листопаді 1845 року Шевченко працював у Археографічній комісії і мусив весь час роз’їжджати по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі. Погода видалася мокрою, холодною. Вранці поет виїхав із села В’юнище в Андруші, в дорозі змок до нитки, а надвечір повернувся до В’юнища зовсім хворим і зліг у чужій хаті серед чужих людей. Про хворобу поета дізнався його щирий приятель, переяславський лікар Андрій Осипович Козачковський і негайно ж перевіз Тараса Григоровича з В’юнища до себе у Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення легенів.

Після 20 грудня хворому погіршало, становище стало майже безнадійним. На Різдво Тарас Григорович лежав, сумно дивився у стелю і думав про кінець життя, про долю України, про майбутнє рідного народу. У таку годину Шевченкові страшенно захотілося сказати народові, Україні, своїм друзям тепле щире слово, і на папері лягли рядки: «Як умру, то поховайте…»

На щастя, міцний організм Шевченка переміг хворобу, і через два тижні поет уже вирушив у путь на Чернігівщину, а «Заповіт» пішов у люди: потрапив він на сторінки невеликої збірки, що була надрукована у Лейпцігу 1859 року.

Серед тисячі пам’ятників Т. Шевченку тільки один полтавський містить слова «Заповіту»: «І вражою злою кров’ю волю окропіте».

Бібліотека підготувала тематичний список "Твір, що єднає минуле, теперішнє й майбутнє".

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани, і гори —

Все покину і полину

До самого бога

Молитися... а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сем'ї великій,

В сем'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.