31 грудня, 2015

З Новим роком!

Новий рік – одне з найдавніших і найпопулярніших календарних свят. Це, мабуть, єдина подія, яку протягом століть щорічно відзначають у всіх країнах і на всіх континентах, яку знають, люблять і яку з нетерпінням чекають люди, різні у своїх етно-національних традиціях і релігійних переконаннях. 

 
Незважаючи на те, що Новий рік - одне з небагатьох свят, що об`єднує все людство, за всіх часів у різних народів існували й існують свої традиції зустрічі Нового року та своя святкова атрибутика.

 
В  Україні традиція новорічного святкування має особливо непросту та тривалу історію: наші прадіди у різний час святкували новий рік і в березні, і у вересні, і у січні – та й тепер 2 рази. Трішки детальніше про перипетії новорічних святкувань українців читайте далі.

Традиції новорічного святкування

Серед українського селянства аж до початку XX ст. зберігалися новорічні традиції змішаного язичницько-християнського походження. Новорічні свята вважалися чарівним часом, коли пробуджувалася й ставала небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувало уявлення про те, що у новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна попросити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Купала, приурочені перекази про палаючі гроші та скарби. Дуже довго жила віра в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року. На цьому грунті сформувалися звичаї, обряди, заборони та обмеження, в яких яскраво відбився світогляд хлібороба, його невпевненість у завтрашньому дні, страх перед стихійними силами природи.

 
Традиційна новорічна обрядовісгь українців – це ціла низка зимових свят, серед яких виділяється період дванадцятидення з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за старим стилем. Навколо цих дат церковного та громадянського календаря протягом віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості. Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення, ці дні не мали важливого значення в релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітно церковних мотивів.
Вечір 31 грудня називали щедрим, або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж вдавалися до різноманітних магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: "Як уродиш – не зрубаю, як не вродиш – зрубаю" – і тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком цих дій мав бути рясний урожай фруктів. Щоб улітку позбутися гусені, тричі оббігали садок босоніж тощо.

 
 
 
Побутували численні новорічні прикмети й ворожіння. На Полтавщині у новорічну ніч дивилися на хмари: якщо вони йшли з півдня, вірили, що буде врожай на ярину, якщо з півночі – на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися, які зернові будуть найбільш урожайними наступного року. Для цього надворі лишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродить та культура, на яку впав іній. Яскраво ігровий характер мали ворожіння про шлюб.
Специфічними складовими традиційного українського новоріччя були величальні обходи й поздоровлення (щедрування, засівання), рітуальний обмін вечерею, обряди та ігри з масками ("Маланка", "Коза") та ін. Деякі з них широко побутують й донині.
В Україні традиційним святковим символом на Новий рік тривалий час була не зелена ялинка, а «дідух». Виготовляли його з кулів або з першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, окремо обплетених соломинками, ув'язували в пишний вінок. Знизу робили розгалуження, щоб «дідух» міг стояти. Верхівка новорічного вінка нагадувала конусоподібний сніп з колоссям. Гілки «дідуха» — за них правили зібрані докупи пучки, що зверху відповідно розгалужувались, — обрамлювали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами, кожен на свій смак. У світлиці його ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову роль він виконував протягом усіх різдвяних свят. Дідух символізував спільного предка.

Коли українці святкували Новий Рік?

Спочатку Новий рік для наших предків був цілком весняним святом. Оскільки у всіх стародавніх народів святкування Нового року зазвичай співпадало з початком відродження природи і в основному було приурочене до березня - початку землеробських робіт, то й давні слов’яни початок нового року асоціювали з приходом весни. Зима втекла – отже, настав новий рік. Точно сказати, як святкували Новий рік в язичницькі часи на теренах Київської Русі, не можуть жодні історичні джерела, але найімовірніше його пов’язували з появою нового місяця та святкували в переддень весняного рівнодення, називаючи „Новим Літом”. Про те, що березень символізував початок нового року та нового життя, говорить і давній язичницький звичай у березні влаштовувати врочистий обід - «тризну» - на честь померлих родичів.
Під час тризни наші предки оспівували кінець зими і при цьому палили солом'яне опудало, що символізувало зв'язок навколишньої природи з життям людини. В Україні така тризна відбувається досі, і теж навесні, але не завжди в березні, бо цей звичай пов'язаний у нас з Великодніми святами.

 
 
 
Березневе святкування нового року підтверджують і назви місяців, які до сьогодні збереглися в романських та деяких слов’янських мовах. Деякі місяці успадкували свої латинські назви з порядку свого слідування: наприклад, «September» (вересень) у перекладі означає сьомий, «October» (жовтень, від лат. octo) — восьмий, «November» (листопад, від лат. novem) — дев’ятий, «Decеmber» (грудень, від лат. decem) — десятий. Російська мова також відображає десятимісячний річний цикл, запозичивши латинські назви місяців. Такі назви збереглися тому, що у Стародавньому Римі рік мав 304 дні і поділявся лише на десять місяців, першим з яких був березень. Згодом імператор Нума Помпілій додав ще два місяці – «Ianuarius» (січень) на честь бога світла Януса та «Februarius» (лютий) на честь бога сонця Феба, а Юлій Цезар ввів новий календар (нині він називається юліанським), за яким датою зустрічі Нового року стає перший день січня — місяця, названого на честь дволикого Януса, одна частина обличчя якого була ніби звернена назад до минулого року, інша — уперед до нового.
У Древньому Римі бере свій початок і традиція новорічних привітань та віра у те, що перший день нового року віщує новий початок, яка міцно вкоренилася в культурі західних народів, а Пертом I була принесена на наші землі. Перший новорічний день римляни вважали дуже важливим, тому починали у ньому нові великі справи. Цього ж дня було прийнято вітати одне одного та робити подарунки. Спочатку дарували овочі та фрукти, обклеєні позолотою, фініками і виноградом, потім — мідними монетами і навіть цінними подарунками! (Можна собі уявити римську капусту, обклеєну грішми).
За однією з легенд, Юлій Цезар у новорічний вечір звільнив одного зі своїх рабів за те, що той побажав йому пожити в новому році довше, ніж у старому. “Це найкурйозніше побажання щастя за всі роки існування людства!” — вигукнув Цезар. А імператор Калігула в перший день нового року виходив на площу перед палацом і приймав подарунки від підданих, записуючи, хто, скільки і що саме подарував.

1 березня в Київській Русі

З приходом християнства на руські землі та впровадженням юліанського календаря 1 березня на наших землях офіційно встановлюється днем Нового року, що, за церковними переказами, відповідає даті творення світу. У народі цей день відомий як день преподобної мучениці Євдокії або, як селяни кажуть, «Явдохи» (тепер це 14 березня). Згідно з народною традицією — це перший день весни, перший день нового року.
В цей день бабак прокидається від зимової сплячки, виходить «на світ» і свище три рази. Свиснувши, він знову ховається в свою нірку, лягає на другий бік і буде спати аж до Благовіщення. В цей день повертаються з вирію ластівки. «Якщо побачиш ластівку, — повчала колись мати свого маленького сина, — то візьми жменю землі, кинь за нею і скажи: «На тобі, ластівко, на гніздо!» — це щоб швидше весна приходила. Ластівка на своїх крилах нам весну з вирію несе».
Особливих святкувань цього дня не було, але вся діяльність людини була пов’язана із закликанням достатку на рік. «Під Явдоху» городники сіють розсаду капусти, вірячи, що вона вже не буде боятися морозів. Господарі вгадують урожай, садівники зрізують сухе верховіття овочевих дерев, щоб дерева краще родили і щоб на них нечисть не заводилась.

1 вересня у XV столітті

Таке літочислення зберігалося доти, доки у XV столітті руська церква не прийняла греко-візантійський церковний обряд, разом з яким початком церковного та громадянською року стало вважатися 1 вересня. Візантійська православна церква, згідно з рішенням Нікейського собору, офіційним днем святкування нового року проголошувала 1 вересня. Таке рішення мотивується тим, що в цей час Ісус Христос після хрещення та спокус дияволом в пустелі почав проповідування Царства Господнього, засвідчивши цим виконання всіх пророцтв Старого Заповіту та початок Нового. Дата ж вибрана через те, що перша проповідь Ісуса відбулась під час іудейського свята жнив, яке відзначається з 1 до 8 вересня.
З того часу 1 вересня (14 за новим стилем) наші предки святкували день Преподобного Симеона Стовпника — «Семена», який символізував прихід нового року. Цього дня ще в козацькій Україні на Семена справляли пострижини молодих хлопців і вперше садовили їх на коня. Також у цей день ткачі встановлювали свої верстати і починали ткати килими; бралися за роботу й усі інші сільські майстри: столярі, стельмахи, ковалі. «Семена» знаменує собою також початок копання картоплі.
У той же час на українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського, а пізніше — Речі Посполитої, початок Нового року святкували 1 січня і літочислення велося «від Різдва Христового».
Із впровадженням папою Григорієм XIII нової календарної системи, що одержала назву григоріанської, або «нового стилю», всі європейські народи переходять на святкування Нового року 1 січня. Натомість Православна церква хоча й визнала неточність юліанського календаря, однак відмовилася переходити на григоріанський через те, що за новим стилем християнський Великдень іноді збігається з єврейським або наступає раніше, що заборонено «Апостольськими правилами».

1 січня після 1700 року

На терени Київської Русі традицію святкування Нового року 1 січня приніс цар Петро І у 1700 році, запозичивши її в Голландії та інших країнах Західної Європи. Причому, як і раніше, літочислення продовжувало вестися за юліанським календарем, який зберігався на всій території Російської імперії до 1918 року. Через це тривалий час Новий рік на землях, що входили до її складу, не збігався із західноєвропейським.
Відповідно до історичних згадок, перший день нового року був відзначений урочистим парадом на Червоній площі в Москві. І він же, Петро І, увів традицію прикрашати ялинки, активно впроваджуючи також святкові привітання, феєрверки, новорічні кумедні костюми з масками. На Червоній площі влаштований був високий поміст, на якому царський дяк голосно читав указ про те, що Великий Государ повелів на знак доброго почину і нового століття "по великих проїжджих вулицях та біля будинків знатних людей прикрашати ялинки та сосни. А людям небагатим хоча б по гілці над воротами чи дверима привісити». Прикраси мали висіти до 7 січня. Першого ж січня, на знак свята, люди мають вітати однин одного з Новим роком, а всі, у кого є невеликі гармати або рушниці, також опівночі мають стріляти в небо у своєму дворі. На великих ж вулицях з 1 до 7 січня вночі мали запалювати багаття з дров або соломи. Ось що раніше використовували замість бенгальських вогників. Сам цар Петро I вийшов на Червону площу з факелом у руках і запустив у небо першу ракету, яка, вогненною змійкою звиваючись в повітрі, сповістила народу настання Нового року та розпочала новорічне святкування. У той час люди вірили, що, прикрашаючи новорічну ялинку, вони роблять злі сили добрішими. Вже давно про це забуто наступними поколіннями, але ялинка — як і раніше залишається символом новорічного свята.
Лише у 1918 році на землях України впроваджується григоріанський календар, а Новий рік знову починає збігатися з європейським. Натомість православна церква відмовилась переходити на новий стиль, через що усі нерухомі церковні свята та Новий рік продовжують святкуватися за юліанським календарем.

 
 
 
 
 
Оскільки традиційне народне святкування Нового року в Україні мало під собою глибоке релігійне та звичаєве підґрунтя, то люди не могли відмовитися від старовинного обряду прадідів та продовжували святкувати Новий рік між Різдвом та Водохрещам, тепер не 1, а 14 січня. Саме це свято зберегло усю традиційну обрядовість та релігійно-культовий зміст, які передавалися з покоління в покоління. Так з’явився в Україні Старий Новий рік.
Натомість свято 1 січня стало для українців веселим світським святом, яке об’єднало нас з рештою світу: не лише однією спільною датою, а й традицією святкування, яка передалася на наші землі ще Петром I. У свою чергу Новий рік 14 січня залишається невід’ємною складовою річного обрядового циклу українців та найповніше відображає традицію українського новорічного святкування, яке перекликається з міфічними та релігійними уявленнями поколінь предків та несе у собі глибокий символічний зміст. Саме про традицію святкування Нового року на Маланки та Василя піде мова далі.
До свята бібліотека підготувала святкові виставки та прикрасила всі підрозділи незвичними ялинками, стінгазетами та різними поробками.


Завітайте до бібліотеки і перегляньте святкові книжкові виставки:
  • читальна зала 1 "Новий рік, Новий рік Йде, мов добрий чарівник";
  • читальна зала 2 "Біленькі сніжинки танцюють круг ялинки";
  • читальна зала 3 "Зимова казка Фрактал";
  • читальна зала 4 "Такий різний Новий рік";
  • науковий абонемент "Новорічні вечорниці".

29 грудня, 2015

Дж. Р. Кіплінг – письменник і мандрівник

Джозеф Редьярд Кіплінг (народився 30 грудня 1865 в Бомбеї - помер 18 січня 1936 в Лондоні), англійський письменник, поет і новеліст.
Його кращими творами вважаються «Книга джунглів» (The Jungle Book), «Кім» (Kim), вірші «Останнє спів» (Recessional). У 1907 році Кіплінг стає першим англійцем, який отримав Нобелівську премію з літератури. У цьому ж році він удостоюється нагород від університетів Парижа, Страсбурга, Афін і Торонто; удостоєний також почесних ступенів Оксфордського, Кембриджського, Единбурзького і Даремського університетів.
Багата мова творів Кіплінга, повний метафор, вніс великий внесок у скарбницю англійської мови.
Редьярд Кіплінг народився в Бомбеї (Індія) у родині професора місцевої школи мистецтв Джона Локвуда Кіплінга й Аліси (Макдональд) Кіплінг. Ім'я Редьярд він отримав, як вважають, на честь англійського озера Редьярд, де познайомилися батьки. Ранні роки, повні екзотичних видів і звуків Індії, були дуже щасливими для майбутнього письменника. Але у віці 5 років разом зі своєю сестрою він вирушає на навчання до Англії. Протягом 6 років він жив у приватному пансіоні, господиня якого (Мадам Роза) погано поводилася з ним, карала. Таке ставлення так сильно вплинуло на нього, що до кінця життя він страждав від безсоння.
У 12 років батьки влаштовують його в приватне девонського училище, щоб він зміг потім вступити в престижну військову академію. Директором училища був Кормелл Прайс, друг батька Редьярда. Саме він став заохочувати любов хлопчика до літератури. Короткозорість не дозволила Кіплінгу обрати військову кар'єру, а дипломів для вступу в інші університети училище не давало. Під враженням від розповідей, написаних в училищі, батько знаходить йому роботу журналіста в редакції «Громадянської та військової газети» (Civil and Military Gazette), що виходила в Лахорі (Британська Індія, нині Пакистан).
У жовтні 1882 року Кіплінг повертається до Індії і приймається за роботу журналіста. У вільний час він пише короткі оповідання і вірші, які потім публікуються газетою поряд з репортажами. Робота репортера допомагає йому краще зрозуміти різні сторони колоніальної життя країни. Перші продажі його творів починаються в 1883 році.
У середині 80-х років Кіплінг починає здійснювати поїздки по Азії і США в якості кореспондента аллахабадской газети «Піонер» (Pioner), з якою він уклав контракт на написання подорожніх нарисів. Популярність його творів стрімко збільшується, в 1888 і 1889 роках видаються 6 книжок з його розповідями, які принесли йому визнання.
У 1889 році він здійснює довгу подорож до Англії, потім відвідує Бірму, Китай, Японію. Він подорожує через всі США, перетинає Атлантичний океан і влаштовується в Лондоні. Його починають називати літературним спадкоємцем Чарлза Діккенса. У 1890 виходить його перша новела «Світло згасло» (The Light That Failed). Найбільш відомими віршами того часу стає «Балада про Схід і Захід» (The Ballad of East and West), а також «Остання пісня Чесного Томаса» (The Last Rhime of True Thomas).
У Лондоні він знайомиться з молодим американським видавцем Уолкоттом Бейлстіром, вони разом працюють над повістю «Наулахка» (The Naulahka). У 1892 Бейлстір помирає від тифу, і незабаром після цього Кіплінг одружується на його сестрі Кароліні. Під час медового місяця банк, в якому у Кіплінга були заощадження, збанкрутував. Грошей у подружжя залишилося лише на те, щоб дістатися до Вермонта (США), де жили родичі Бейлстір. Наступні чотири роки вони проживають тут.
У цей час письменник знову починає писати для дітей; у 1894-95 роках виходять знамениті «Книга джунглів» (The Jungle Book) і «Друга книга джунглів» (The Second Jungle Book). Опубліковані також віршовані збірки «Сім морів» (The Seven Seas) і «Білі тези» (The white tnesis). Скоро народжуються двоє дітей: Джозефіна і Елсі. Після сварки зі своїм швагром, Кіплінг з дружиною у 1896 році повертаються до Англії. У 1897 році виходить повість «Відважні мореплавці» (Captains Courageous). У 1899 році, під час візиту в США, від запалення легенів помирає його старша дочка Джозефіна, що стало величезним ударом для письменника.
У 1899 році він проводить кілька місяців у Південній Африці, де знайомиться з Сесилом Родсом, символом британського імперіалізму. У 1901 виходить роман «Кім» (Kim), який вважається одним з найкращих романів письменника. В Африці він починає підбирати матеріал для нової дитячої книги, яка виходить в 1902 році під назвою «Казки просто так» (Just So Stories).
У цьому ж році він купує заміський будинок в графстві Сассекс (Англія), де залишається до кінця життя. Тут він пише свої знамениті книги «Пак з Горбів» (Puck of Pook's Hill) і «Нагороди і феї» (Rewards and Fairies) - казки Старої Англії, об'єднані оповідачем - ельфом Паком, узятим з п'єс Шекспіра. Одночасно з літературною діяльністю, Кіплінг починає активну діяльність політичну. Він пише про загрозу війни з Німеччиною, виступає на підтримку консерваторів і проти фемінізму.
Літературна діяльність стає все менш насиченою. Ще одним ударом для письменника стала загибель старшого сина Джона на Першій світовій війні в 1915 році. Кіплінг разом з дружиною працювали у воєнний час в Червоному Хресті. Після війни він стає членом Комісії з військових поховань. Саме їм була обрана біблійна фраза «Їх імена будуть жити вічно» на обелісках пам'яті. Під час однієї поїздки в 1922 році по Франції він знайомиться з англійським королем Георгом V, з яким потім зав'язується велика дружба.
Кіплінг продовжував свою літературну діяльність до початку 30-х років, хоча успіх супроводив йому все менше і менше. З 1915 року письменник страждав від гастриту, який згодом виявився виразкою. Помер Редьярд Кіплінг від черепно-мозкового крововиливу 18 січня 1936 в Лондоні, лише на 3 дні раніше Георга V. Похований у Куточку поетів у Вестмінстерському абатстві.
Бібліотека підготувала тематичний список "Дж. Р. Кіплінг – письменник і мандрівник".

28 грудня, 2015

Провісники української іде


Кирило-Мефодіївське братство — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.
Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.
Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»
Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда,Микола Савич, Олександр Тулуб.
У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.
Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Кирило-Мефодіївське товариство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і діяло до кінця березня 1847 р. З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська розночинна інтелегенція.
Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.
Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.
Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).
Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).
Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість.
З нагоди 170-річчя Кирило-Мефодіївського братства бібліотека підготувала тематичний список "Провісники української ідеї".

25 грудня, 2015

Твір, що єднає минуле, теперішнє й майбутнє


25 грудня 1845 року у Переяславі 31-річний Тарас Шевченко написав «Заповіт».
У листопаді 1845 року Шевченко працював у Археографічній комісії і мусив весь час роз’їжджати по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі. Погода видалася мокрою, холодною. Вранці поет виїхав із села В’юнище в Андруші, в дорозі змок до нитки, а надвечір повернувся до В’юнища зовсім хворим і зліг у чужій хаті серед чужих людей. Про хворобу поета дізнався його щирий приятель, переяславський лікар Андрій Осипович Козачковський і негайно ж перевіз Тараса Григоровича з В’юнища до себе у Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення легенів.
Після 20 грудня хворому погіршало, становище стало майже безнадійним. На Різдво Тарас Григорович лежав, сумно дивився у стелю і думав про кінець життя, про долю України, про майбутнє рідного народу. У таку годину Шевченкові страшенно захотілося сказати народові, Україні, своїм друзям тепле щире слово, і на папері лягли рядки: «Як умру, то поховайте…»
На щастя, міцний організм Шевченка переміг хворобу, і через два тижні поет уже вирушив у путь на Чернігівщину, а «Заповіт» пішов у люди: потрапив він на сторінки невеликої збірки, що була надрукована у Лейпцігу 1859 року.
Серед тисячі пам’ятників Т. Шевченку тільки один полтавський містить слова «Заповіту»: «І вражою злою кров’ю волю окропіте».
Бібліотека підготувала тематичний список "Твір, що єднає минуле, теперішнє й майбутнє".
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

24 грудня, 2015

У Полтавському краєзнавчому музеї відбулася урочиста церемонія нагородження переможців щорічного обласного конкурсу «Краща книга Полтавщини-2015».
У конкурсі взяли участь авторські колективи, видавничі організації, поліграфічні підприємства, науково-дослідницькі, навчальні та бібліотечні заклади, громадські і творчі організації Полтавської області.
На розгляд журі представили 42 видання місцевих авторів.
Нагороди учасникам вручили у таких номінаціях:
- краще історико-краєзнавче видання,
- краще навчальне видання та підручники, культура і мистецтво,
- краща поетична збірка, краще прозаїчне видання,
- краще видання для дітей та юнацтва.
Гран-прі конкурсу отримало видання Олександра Білоуська «Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 томах – том 9: Образотворче і декоративне мистецтво», надруковане у ТОВ “АСМІ”.
Переможці номінації «Краще історико-краєзнавче видання»
I місце — «Полтава: туристичний нарис» (автори-упорядники: Віктор Бабенко, Сергій Говоров; видано та друк: ФОП Говоров С.В.)
II місце — «Звід пам’яток історії та культури України: Полтавська область. Глобинський район» (упорядник: Володимир Мокляк; видано та друк: ТОВ „АСМІ”)
IІI місце — «Історія поліції та міліції Полтавщини (том 2)» (автор: Юрій Погода; видано та друк: ФОП Говоров С.В.), «В.Г.Короленко. Громадська діяльність письменника (1917-1921рр.)» (автори: Віктор Ревегук, Надія Кочерга; видано та друк: ПП ХРА «Дивосвіт»)
Переможці номінації «Краща університетська книга»
I місце — «Радянські органи державної безпеки в системі взаємовідносин держави і православної церкви в Україні (1918 – середина 1950-х рр.)» (автор: Людмила Бабенко; видано та друк: ТОВ „АСМІ”)
II місце — «Хирургия повреждений при политравме мирного и военного времени» (автор: Володимир Шейко; видано та друк: ТОВ „АСМІ”); «Полтавське сільськогосподарське товариство (1865 – 1920 рр.): історія, звитяги, першопостаті» (автори: Віктор Самородов, Світлана Кигим; видано: ПП ХРА «Дивосвіт»)
IІI місце — «Безпека життєдіяльності. Університетський курс» (автори: Владислав Смірнов, Сергій Дикань; видано та друк: ТОВ „АСМІ”); «Найпоширеніші сільськогосподарські культури України. Зернові колосові, бобові. Бульбоплоди» (автори: Олександр Куценко, Михайло Дмитришак, Віктор Ляшенко; видано та друк: ФОП Говоров С.В.)
Переможці номінації «Краща поетична збірка»
I місце — «Пилок і пил» (автор: Наталка Фурса; видано та друк: ПП ХРА «Дивосвіт»)
II місце — «Мірило часу» (автор: Юрій Роговий; видано та друк: ПП ХРА «Дивосвіт»)
IІI місце — «Збірка віршів» (автор: Артем Лоїк; видано та друк: ФОП Говоров С.В.)
Переможці номінації «Краще прозаїчне видання»
I місце — «Задумані вікна» (автор: Феодосій Роговий; видано та друк: ПП ХРА «Дивосвіт»)
II місце — «Нехворощ» (автор: Любов Пономаренко; видано та друк: ПП ХРА «Дивосвіт»)
IІI місце — «Золоті Ворожбити» (автор: Микола Костенко; видано та друк: Видавництво «Полтавський літератор»); «Моїх доріг летіло павутиння. Володимир Підпалий: людина, поет, громадянин» (автор-укладач: Тетяна Скороход; видано та друк: ТОВ „АСМІ”)
Переможці номінації «Краще видання для дітей та юнацтва»
I місце — «Роси дитинства» (автор: Володимир Тарасенко; видано та друк: Видавництво «Полтавський літератор»);
IІ місце — «Таємниця різдвяних подарунків» (автор: Віктор Сердюк; видано: Видавництво «Полтавський літератор», друк: ПАТ «Россава»);
IІI місце — «Віртуальна каша», «Сліди Діда Мороза» (автори: Володимир Плювако, Світлана Діденко; видано та друк: ПП ХРА «Дивосвіт»).
Переможець номінації «Культура і мистецтво»
«Енциклопедія мистецтва Полтавщини: у двох томах» (автор: Віталій Ханко; видано та друк: ТОВ „АСМІ”).
За відродження традицій університетської книги та активну участь у конкурсі грамотою нагородили Вищий навчальний заклад Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі».
Спеціальну відзнаку «Перлина самвидаву» отримав Микола Гаража, автор видання «Козацька слава Полтавщини».

18 грудня, 2015

Від хати до хати біленьким сніжком ішов Миколай із повним мішком

Ішов Миколай лужком-бережком,

Святий Миколай із повним мішком.

Від хати до хати біленьким сніжком

Ішов Миколай із повним мішком.

Із неба до діток ішов поспішав

І їм під подушки даруночки клав.

Від хати до хати біленьким сніжком

Ішов Миколай із повним мішком.

Ішов посміхався крізь темну пітьму,

А зіроньки з неба світили йому.

Від хати до хати біленьким сніжком

Ішов Миколай із повним мішком.

Дев'ятнадцятого грудня - день святого Миколая. Св. Миколай також відомий під іменами: Міколай, Міклаш, Йолупукі, Сейнт Ніколаус, Сантаклос, Фадер Крісмас, Пер Ноель, Сінтер Клаас.
Це найбажаніший день у році для дітлахів. Напередодні свята діти пишуть до нього листи зі своїми побажаннями і вкидають їх у поштову скриньку або кладуть за вікно і моляться до нього, просячи передусім здоров’я собі та батькам. У день перед святом згадують всі свої добрі і злі вчинки, зважують: чого більше. Чи буде подарунок, а чи, можливо, різка? Бо чемні діточки обов'язково знайдуть під подушкою подарунок, а неслухняні – прутик. Ця різочка є своєрідним попередженням дитині, що час задуматися над своєю поведінкою і виправитися.
А в ніч на 19 грудня до кожної дитинки приходить Святий Миколай і кладе під подушку подарунки.
В сучасні часи з’явилась добра традиція – саме у день святого Миколая опікуватись сиротами та знедоленими дітьми, даруючи їм подарунки.
Запрошуємо до наукового абонементу переглянути книжкову виставку "Новорічні вечорниці".

17 грудня, 2015

Через боротьбу -до перемоги


Людвіг ван Бетховен - геніальний композитор, творчість якого носить епохальний характер. Будучи разом з Гайдном та Моцартом одним з основоположників віденського класицизму, мистецтво Бетховена є поворотною точкою від епохи класицизму 18 ст. до епохи романтизму 19 ст., а його вплив на творчість декількох наступних поколінь європейських композиторів неможливо переоцінити.
Людвіг ван Бетховен (з нім. Ludwig van Beethoven) народився в Бонні (Німеччина), та був хрещений 17 грудня 1770 року. Засновником музичної династії був дід композитора Лодевік ван Бетховен (Lodewijk van Beethoven, 1712-1773), фламандський музикант, який до кінця життя займав посаду капельмейстера – керівника придворної капели.
Першим учителем музики Бетховена був його батько – Йоганн ван Бетховен, який служив у капелі в якості вокаліста (тенора) та підробляв, даючи уроки гри на скрипці і клавірі. Іншими вчителями Бетховена в цей період були: органіст капели Жиль Ван ден Еден, Тобіас Фрідріх Пфайфер, друг сім’ї, який займався з ним на клавірі, і Франц Ровантіні – скрипка і альт.
Його музичний талант проявився рано, тому батько намагався зробити з нього вундеркінда і другого маленького Моцарта. Так, наприклад, на афіші першого публічного виступу в березні 1778 року Людвіг був оголошений шестирічною дитиною, в той час, як йому вже йшов восьмий рік.
Однак, найбільший вплив на початкову музичну освіту Бетховена мав Крістіан Готліб Нефе, органіст придворної капели в 1779 році. Під керівництвом Нефе Людвіг вивчав композицію, з його допомогою був написаний та виданий в березні 1783 року перший опублікований твір Бетховена – Варіації на тему маршу Дресслера. З Нефе Бетховен опрацьовував «Добре темперований клавір» Й. С. Баха, твори Генделя, знайомиться з музикою старших сучасників: Ф.Е.Баха, Гайдна, Моцарта та ін.
Бетховену виповнилось лише 10 років, як він вже працює в якості помічника органіста, а з 1784 року – штатним музикантом капели. У 1783 році були видані перші три фортепіанні сонати Бетховена, присвячені тодішньому курфюрсту Максиміліану Фрідріху, що отримали загальну назву “Курфюрст”.
У 1787 році він відвідує Відень і знайомиться зі своїм кумиром, Моцартом, який, прослухавши імпровізацію юнака, сказав: «Зверніть на нього увагу – він коли-небудь змусить світ говорити про себе». Та стати учнем Моцарта Бетховену не вдається: важка хвороба і смерть матері змусили його спішно повернутися до Бонна, де він змушений був провести ще п’ять років.
У цей час він знайомиться з людьми, які складали його оточення на найближчі роки. Франц Вегелер, молодий студент-медик, познайомив його з родиною фон Брейнінг, з якою він подружився, та працював у якості вчителя музики для дітей. Тут він знаходить ту атмосферу родинного тепла, якої йому так не вистачало вдома. Перебування в інтелігентному середовищі сприяло його зацікавленню до німецької та античної літератури, філософії. Під їхнім впливом Бетховен поступає у 1789 році на філософський факультет Боннського університету, щоправда, навчання його там було недовгим.
У Бонні Бетховен написав цілий ряд великих та малих творів: дві кантати для солістів, хору та оркестру, 3 фортепіанних квартети, кілька фортепіанних сонат (зараз їх називають Сонатинами). Більшу частину боннського періоду творчості складають також варіації та пісні, призначені для аматорського музикування. Серед них – «Бабак», «Елегія на смерть пуделя», «Вільна людина», «Зітхання нелюбого та щасливе кохання», «Жертовна пісня».
У листопаді 1792 року він остаточно покидає Бонн та переїздить до Відня – найбільшого музичного центру Європи на той час.
Тут під керівництвом Гайдна він оволодіває майстерністю контрапункту. Крім того, бере уроки гри на скрипці у Ігнаца Шуппанціга та уроки італійської вокального письма в Антоніо Сальєрі.
Перший публічний виступ Бетховена у Відні відбувся в березні 1795 року, де він дебютував зі своїм фортепіанним концертом. У своїй тривалій гастрольній поїздці 1796 року він підкорив публіку Праги, Берліна, Дрездена, Братислави, завоювавши славу неперевершеного імпровізатора та блискучого віртуоза.
Бетховен також займається педагогічною діяльністю, його найвідомішими учнями були К. Черні та Ф. Рис – обидва згодом завоювали європейську славу.
До його творчого доробку в перші десять років перебування у Відні належить переважно фортепіанна та камерна музика. У 1792-1802 роки були створені 3 фортепіанних концерту і двадцять сонат. З них тільки Соната № 8 («Патетична») має авторську назву. Сонату № 14, що носить підзаголовок соната-фантазія, назвав «Місячною» поет-романтик Л. Рельштаб. Ця соната була присвячена його коханій – юній графині Джульєтті Гвіччіарді, з якою він познайомився через сім’ю Брунсвік, де давав уроки фортепіано сестрам Терезі та Жозефіні.
Стійкі найменування збереглися також за сонатами № 12 («З траурним маршем»), № 17 («З речитативами») і більш пізніми: № 21 («Аврора») і № 23 («Аппассіоната»). У цей період крім фортепіанних, були також написані 9 (з 10-ти) скрипкових сонат (у тому числі № 5 – «Весняна», № 9 – «Крейцерова»; обидві назви також неавторські), 2 віолончельні сонати, 6 струнних квартетів, декілька ансамблів для різних інструментів.
У 1797 році з’являються перші ознаки невиліковної хвороби – прогресуючої глухоти. Усвідомлення безнадійності всіх спроб лікування недуги призвело Бетховена до душевної кризи у 1802 році, свідченням якої став знаменитий документ – «Гайлігенштадтский заповіт». Виходом з кризи стала творчість: «… Бракувало дещиці, щоб я покінчив із собою», – писав композитор. – «Тільки воно, мистецтво, воно мене утримало».
2 квітня 1800 року в Бургтеатрі проходить прем’єра Першої симфонії Бетховена, в програму концерту були включені також твори Гайдна і Моцарта, а також його власні: Септет, Перша симфонія, і один з фортепіанних концертів.
1802-15 роки (другий період згідно «трьохперіодної» класифікації, запропонованої в 1852 році одним з перших дослідників творчості Бетховена В. фон Ленцем) вважаються періодом блискучого розквіту музичного генія Бетховена.
В цей час були написані найвідоміші творіння композитора: ідеї Французької революції і визвольних змагань початку XIX ст. отримали втілення в Третій (“Героїчній”) і П’ятій симфонії, опері «Фіделіо», музиці до трагедії Й. В. Гете «Егмонт». Композитора надихали також філософські і етичні ідеї епохи Просвітництва, сприйняті ним у юності. Світ природи постає повним динамічної гармонії в Шостій («Пасторальній») симфонії, в Скрипковому концерті, в фортепіанній (№ 21) та скрипковій (№ 10) сонатах. Народні або близькі до народних мелодії звучать в Сьомій симфонії і в квартетах № № 7-9. Потужним оптимізмом сповнена Четверта симфонія, гумором та злегка іронічною ностальгією за часами Гайдна і Моцарта пронизана Восьма. Епічно і монументально трактується віртуозний жанр в Четвертому та П’ятому фортепіанних концертах, а також в Потрійному концерті для скрипки, віолончелі та фортепіано з оркестром. У всіх цих творах знайшов найповніше і остаточне втілення стиль віденського класицизму.
Коли в 1815 році померає його брат Каспар, композитор стає одним з опікунів свого десятирічного племінника Карла. Бетховен заявив свої одноосібні права на опікунство, оскільки вважав матір дитини, Джоанну негідною виконувати материнські обов’язки – крім фінансової неспроможності жінка мала проблеми із законом і репутацією, та виявився втягнутим в багаторічний судовий розгляд.
Бетховена практично повністю стає глухим. Одним з результатів глухоти Бетховена став унікальний історичний матеріал: його розмовні зошити. Бетховен використовував їх для спілкування з друзями протягом останніх десяти років. Він відповідав на письмові репліки або усно, або також вписуючи відповіді в зошит. Зошити містять суперечки про музику і з інших питань, дозволяють отримати уявлення про його особистість, погляди та ставлення до мистецтва. Для виконавців його музики вони є важливим джерелом, що дозволяє дізнатися авторську думку з питань інтерпретації його творів. На жаль, 264 з 400 зошитів були знищені (а ті що залишилися – відредаговані) після смерті Бетховена Антоном Шиндлером, який прагнув зберегти ідеалізований портрет композитора.

 
Творчість 1817-26 років ознаменувала новий злет генія Бетховена і одночасно стала епілогом епохи музичного класицизму. До останніх днів зберігши вірність класичним ідеалам, композитор знайшов нові форми і засоби їх втілення, що межують з романтичними, але не переходять у них.
П’ять останніх фортепіанних сонат (№ № 28-32) та П’ять останніх квартетів (№ № 12-16) відрізняються особливо складною і витонченою музичною мовою, 33 варіації на вальс Діабеллі і Багателі ор. 126 також є справжніми шедеврами.
У 1823 році Бетховен закінчив «Урочисту месу», яку сам вважав своїм найвизначнішим твором. А в травні 1824 року у Відні відбувся останній бенефісний концерт Бетховена, в якому, крім частин з меси, прозвучала його Дев’ята симфонія з заключним хором на слова «Оди до радості» Ф. Шиллера.
Помер Бетховен у Відні 26 березня 1827 року, та був похований на Верінгському кладовищі (сьогодні Парк Шуберта). У 1862 році його останки були ексгумовані для проведення розслідування причин смерті, і в 1888 році відбулося перепоховання праху композитора на Zentralfriedhof – Центральному кладовищі Відня.
Запрошуємо до читальної зали №1 переглянути книжкову виставку "Через боротьбу -до перемоги".

15 грудня, 2015

Верховенство права

15 грудня Указом Президента від 08.12.2000 № 1318/2000 в Україні встановлено щорічне професійне свято — День працівників суду.
У систему судових органів України входять:
  • Конституційний Суд України, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення норм Конституції і законів України.
  • Суди загальної юрисдикції, які утворюються, як правило, за територіальним принципом і розглядають всі цивільні і кримінальні справи і справи про адміністративні правопорушення.
  • Арбітражні суди, які розглядають справи щодо господарських правовідносин.
Згідно зі ст. 124 Конституції правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі праві відносини в державі. Конституція України підкреслює неприпустимість створення надзвичайних і особливих судів, які діяли б поза межами конституційно встановленої системи судів.
Вищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Голова Верховного Суду обирається на посаду та звільняється з неї шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України.
Ст. 127 Конституції встановлює до кандидатів у судді певні вимоги. Вони повинні мати відповідну освіту, належний стаж юридичної роботи, проживати в Україні не менше десяти років і володіти державною мовою. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Народу України забезпечується можливість брати участь у здійсненні правосуддя через запровадження інститутів народних засідателів і присяжних.


Конституція України дає можливість продовжити реформування судово-правової системи України в напрямку створення надійних гарантій для забезпечення прав і свобод людини.
Запрошуємо до читальної зали №4 переглянути книжкову виставку "Верховенство права".

14 грудня, 2015

Добра і правди син

Михайло Старицький увійшов в українську літературу як поет, прозаїк, драматург, перекладач, актор, режисер і організатор реалістичного професіонального театру.
Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840р. у с. Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область) в родині дрібного поміщика. Дитинство серед мальовничої природи, вплив діда — 3. О. Лисенка, колишнього полковника, який брав участь у Вітчизняній війні 1812р. і був для свого часу людиною дуже освіченою, “знав добре французьку мову, зачитувався Вольтером та й у душі був вольтеріанцем”, — дали перші імпульси до формування його світогляду. У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852) і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В. Р. Лисенко, батько М. В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка.
Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; “Наталку Полтавку”, “Москаля-чарівника”, “Сватання на Гончарівці”, що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого. На час навчання в Харківському (1858 — 1859) і Київському (з 1860) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери “Гаркуша” за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети “Андріяшіада”. Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864р. було показано “Наталку Полтавку”. З 1871р. Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія “Різдвяна ніч” — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка).
Після повернення у 1881р. з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки (“З давнього зшитку. Пісні та думи”), п'єси “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”, “Не судилось”, переклад трагедії Шекспіра “Гамлет, принц Данський”. Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я. Кухаренка “Чорноморський побит на Кубані” та І. Нечуя-Левицького “На Кожум'яках” він перетворив на динамічні комедії “Чорноморці” (1872) і “За двома зайцями” (1883) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького “По-модньому”, 1887). Інсценізація творів М. Гоголя (“Тарас Бульба”, 1880; “Сорочинський ярмарок”, 1883), О. Шабельської (“Ніч під Івана Купала”, 1887), І. Крашевського (“Циганка Аза”, 1888), Е. Ожешко (“Зимовий вечір”, 1888), обробка п'єси Панаса Мирного “Перемудрив” (комедія “Крути, та не перекручуй”, 1886), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма “Юрко Довбиш” (1888), створена за романом К. Е. Францоза “Боротьба за право”. Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” (1887), трагедію “Маруся Богуславка” (1897). Серед переробок були й лібретто опер “Тарас Бульба”, “Утоплена” та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.
1883 по 1885р. М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях. Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю.
В 1887 — 1888 рр. трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі. Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах “Тарас Бульба” (1881), “Богдан Хмельницький” (1887) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та “Оборона Буші” (1899). У п'єсах Старицького на сучасну тематику — “Зимовий вечір”, “Розбите серце” (1891), “У темряві” (1892), “Талан” (1893), “Крест жизни” (1901), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого. Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси “Остання ніч” (1899) і “Крест жизни”.

Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були “значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії”. Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.
До 175-річчя від дня народження Михайла Старицького біюліотека підготувала книжкову виставку "Добра і правди син" а також тематичний список "Михайло Старицький: багатогранність таланту".

Людина у світі законів

10 грудня міжнародна спільнота відзначає знаменну подію в історії людської цивілізації – прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини. Цим документом започатковано процес створення системи міжнародних стандартів у галузі прав людини, набуття ними універсального характеру.
З прийняттям Декларації людство отримало надію – надію на право кожного бути вільною людиною, жити у світі без насильства, дискримінації, бідності, воєн, екологічних катастроф. У всіх народів завжди існували моральні та правові кодекси на захист людської гідності, які визначали межі втручання державної влади у життя простої людини. Але зазвичай відносини у площині «влада – людина» були об’єктивно нерівними. У 1-й половині XX століття це призвело до появи тоталітарних режимів та найжахливішої в історії світової бійні. Запровадження єдиної міжнародної системи захисту прав людини стало одним із найважливіших завдань створеної після завершення Другої світової війни Організації Об’єднаних Націй. Наріжним каменем у побудові системи захисту прав людини і стало прийняття Загальної декларації прав людини.
Питання про необхідність розробки декларації прав людини було підняте США в ході роботи над Статутом Організації об’єднаних Націй у 1943-1945 році. Саме в цей період проблема створення механізму міжнародного захисту в області прав людини стала дуже актуальною, причини цього були згодом сформульовані в Преамбулі Загальної декларації прав людини. Підготовка Загальної декларації прав людини відбувалася в умовах складної дипломатичної боротьби, а її ухвалення було результатом розгляду і погодження різних поглядів і точок зору. Виявлялось це у тому, що західні держави орієнтувалися на Французьку декларацію прав людини і громадянина 1789 р., Конституцію США 1787 р. та інші документи, що проголошують природний характер прав і свобод людини, які належать кожному з моменту народження.
З вересня по грудень ІІІ Комітет Генеральної Асамблеї ООН провів 85 засідань з проекту Декларації, а голосування проходило 1400 разів, тобто фактично по кожному слову і кожній поправці. Найбільш гострі дебати і розбіжності розгорнулися між представниками соціалістичних і західних країн з приводу змісту прав людини. Проте в результаті тримісячної боротьби вдалося узгодити текст Загальної декларації прав людини. На 183 пленарному засіданні Генасамблеї ООН 10 грудня 1948 року Загальна декларація прав людини була прийнята абсолютною більшістю голосів: із 56 держав, що брали участь у голосуванні, 48 проголосували за, лише 8 держав утрималися. Серед них: Білоруська РСР, Польща, Саудівська Аравія, СРСР, Українська РСР, Югославія і Південно-Африканський Союз. Але в цілому результати голосування показали, що розробникам Загальної декларації (канадець Джон Хампрей був головним автором, якому допомагали Елеонора Рузвельт зі США та інші), незважаючи на різноманітні точки зору, різкі ідеологічні протиріччя, специфіку культурних і релігійних систем, вдалося сформулювати такий текст, що одержав схвалення міжнародного суспільства. Робота на Загальною декларацією була видатним зразком співробітництва й узгодження позицій з настільки складної проблеми, як права людини.
Загальна декларація була прийнята у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН, закріплені в ній норми мають рекомендаційний характер. Тобто, вони бажані, але не обов’язкові для держав – членів ООН. Але все ж, оцінюючи юридичне значення і силу положень Декларації, слід зазначити, що саме проголошені в Загальній декларації основні права і свободи розглядаються сьогодні більшістю країн як юридично обов’язкові договірні норми. На Декларацію часто посилаються при тлумаченні національного законодавства з прав людини, а також у судовій практиці. Вміщені в Декларації принципи і норми постійно розвиваються і уточнюються у процесі укладення нових міжнародних угод. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше ніж 120 країн світу перелік, зміст і припустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу. Цей документ був переведений на безліч мов світу (більше ніж на 300). Елеонора Рузвельт назвала Декларацію «Великою хартією вольностей» для всього людства (тому Декларацію іноді називають Хартією прав людини). В 1950 році ООН заснувала День прав людини, що відмічається у день прийняття Декларації. І хоча положення Декларації мали рекомендаційний характер, вони були покладені в основу розбудови всієї системи міжнародного права. Так, у 1966 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, які разом із Загальною декларацією прав людини та двома додатковими протоколами до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права склали Міжнародний білль про права людини. У СРСР, починаючи з 1977 року, правозахисники в День прав людини проводили на Пушкінській площі в Москві так званий «Мітинг мовчання». У Радянському Союзі текст Загальної декларації довгі роки вважався «антирадянською» літературою, і був офіційно оприлюднений лише у роки «перебудови». Нині Конституція України – основний Закон нашої держави – увібрала фундаментальні положення Декларації, зокрема – про верховенство прав людини, рівність і непорушність прав, права людини на свободу і особисту недоторканість, на достатній рівень життя тощо. Гідність, свобода, рівність – ці слова нерозривно пов’язані із самою сутністю людини. Вони ж визначають засади організації будь-якого демократичного суспільства, закладають систему координат для цінностей, які мають становити зміст і спрямованість діяльності держави. Власне, такою є ідеологія ст. 3 Конституції. Її положення, як і весь корпус конституційних гарантій прав і свобод людини, знайшли відображення в акті писаного права не тільки й не стільки внаслідок специфіки національного конституційного процесу. Нормативне закріплення у 1996 р. в Основному Законі України гарантій прав і свобод людини є логічним продовженням процесу, започаткованого 10 грудня 1948 р. Забезпечити ефективне виконання задекларованих конституційних принципів поваги до прав людини покликана практична діяльність усіх державних інституцій. Подальше входження України в європейський простір свободи й демократії неможливе без системного й комплексного оновлення Конституції України, одним із пріоритетів якого є посилення конституційних гарантій прав і свобод громадянина й людини, забезпечення їх судового захисту на основі верховенства права. Найважливішим завданням у цьому контексті є конкретизація фундаментальних положень ст. 3 Конституції України про людину, її життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканність і безпеку як найвищу соціальну цінність в Україні, уточнення конституційних формулювань соціально-економічних прав громадян, забезпечення їх реального судового захисту. Отже, утвердження принципів Загальної декларації прав людини залишається й тепер актуальним для України. А для цього необхідно, щоб усі державні й громадські інститути згуртувалися навколо вирішення нагальних проблем державотворення, аби найближчим часом були запропоновані дієві механізми реалізації задекларованих і проголошених прав і свобод.

 
Запрошуємо до читальної зали №4 переглянути книжкову виставку "Людина у світі законів". Також бібліотека підготувала тематичний список "Право бути Людиною".

11 грудня, 2015

Що ви знаєте про гори?

Де синії гори, де гори Карпати,

Туман по долині пливе.

Близька і далека, струнка, як смерека,

Кохана гуцулка живе.

Починаючи з 2003 року 11 грудня в усіх країнах відзначається Міжнародний день гір. Свято було проголошено 20 грудня на 57 сесії Генеральної Асамблеї ООН, коли підводилися підсумки проголошеного ООН Міжнародного року гір. За мету було поставлено – залучення уваги до проблем розвитку гірських регіонів планети, та необхідності надання допомоги їх населенню.
ООН закликала міжнародне співтовариство організовувати в цей день заходи на всіх рівнях з метою пропаганди значення стійкого розвитку гірських регіонів.
У відповідній резолюції відзначена особлива актуальність дій, спрямованих на стійкий розвиток гірських регіонів. Просвітницькі заходи, як правило, включають тематичні книжкові ярмарки, симпозіуми, лекції та семінари, також проводяться тематичні заняття в школах. Товариства любителів гір зазвичай проводять пізнавально-розважальні заходи на тижні, що включає 11 грудня.
Гори завжди вабили людей – їхня недосяжна краса та горді вершини Карпат оспівували та описували у найпрекрасніших творах Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Василь Стефаник, Юрій Федькович, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Платон Воронько, Ліна Костенко, Степан Пушик, та багато інших відомих українських та закордонних письменників.
Дивовижна магія вершин проявляється через їх гірську природу. Думаю, що кожен, хто випробував її на собі, підтвердять, що в горах і трава зеленіша і сонце яскравіше, і фарби насиченіші. Ця магія життя така ж потужна як і самі вершини. Тут живуть давні легенди. В горах ми шукаємо справжніх відчуттів і справжню живу природу. Шукаємо справжнє життя і те що зможе нас зробити самим собою. Причини та мотиви у нас можуть бути різними – це виклик собі, відпочинок, спосіб заробітку, боротьба з комплексами і страхами, тренування і здоровий спосіб життя, зміна діяльності, відхід від об'єктивної реальності, участь у житті колективу, який гуртується реальними труднощами…
Виявляється, що у багатьох народів світу є прислів'я в яких «беруть участь» гори. Приміром:
- Розумний в гору не піде, розумний гору обійде.
- Гора з горою не зійдеться, а людина з людиною зійдеться.
- Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет піде до гори.
- Хто питає – переходить гори, а хто не питає, заблукає на рівнині.
- Віра і гору з місця зрушить;
та багато інших.
На території України гори займають 5% площі - на південному заході Українські Карпати, та на півдні Кримські гори.
Найбільша українська гірська система — Карпати — займає менше 4% території нашої країни. Але ця мала частина суходолу є місцем народження Дністра, Тиси, Черемоша, Прута. Тут зосереджені значні запаси вітчизняного лісу. Багата флора та фауна регіону дозволяють назвати Карпати останнім у Європі прихистком дикої природи. Карпатські рекреаційні зони є чудовими місцями для відпочинку українців та іноземних гостей..
Значення гірських регіонів у європейському ландшафті часто недооцінюється. Гірські регіони зберігають важливу природну і культурну спадщину та підтримують найважливіші екосистеми, які забезпечують життєдіяльність їх населення. Нині гори не тільки треба підкорювати, а й захищати – бо тут живе маса рідкісних рослин, птахів та тварин. Крім того гірські місцевості – прекрасне місце для активного та оздоровчого відпочинку. Саме з такою метою був створений національний природний парк «Верховинський», який поєднує на своїй території Чивчино – Гринявські масиви та долинно-річкові природні комплекси, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність. Тут створені умови для проведення наукових досліджень, екологічної пропаганди і виховання, розвитку багатьох видів туризму. Територія НПП "Верховинський” охороняється як національне надбання, щодо якого встановлений особливий режим охорони, відтворення та використання.
В Україні є створений Український Національний Комітет Гір, до якого долучилися і представники Криму. На своїх зібраннях члени комітету неодноразово піднімають питання про те, як в країні можна практично втілювати Карпатську Конвенцію (про захист довкілля та збалансований розвиток Карпат), адже у 2003 році її підписали представники урядів Словаччини, Сербії та Чорногорії, Польщі, Румунії, Угорщини, Чехії та України. А також про те, що життя мешканців гірських районів важче і суворіше, ніж на рівнині. Тут гірша родючість ґрунтів, частіше бувають природні катаклізми, бракує робочих місць. У нашій державі прийнятий Закон України «Про статус гірських населених пунктів» N 56/95-ВР від 15 лютого 1995 року. Цей Закон встановлює критерії, за якими населені пункти набувають статусу гірських, визначає основні засади державної політики щодо розвитку гірських населених пунктів та гарантії соціального захисту громадян, що у них проживають, працюють або навчаються. Згідно цього Закону розмір державних пенсій, стипендій, всіх передбачених чинним законодавством видів державної матеріальної допомоги громадянам, які одержали статус особи, що працює, проживає або навчається на території населеного пункту, якому надано статус гірського, збільшується на 20 відсотків. До заробітної плати всім працюючим здійснюється доплата в розмірі 25 відсотків. Це свідчить про значну підтримку жителів гірської місцевості Українською державою.
Україною ратифіковано Карпатську Конвенцію, створена Асоціація гірських населених пунктів. Але вимоги сьогодення зобов'язують нас і надалі працювати над вирішенням соціально-економічних завдань та природоохоронних проблем гірських регіонів.
Запрошуємо до наукового абонементу переглянути книжкову виставку "Що ви знаєте про гори?".

07 грудня, 2015

Чарівна квітка Полтавщини

Якби в нас була такого рівня майстерності художниця,
ми змусили б заговорити про неї весь світ.

Пабло Пікассо. 1954
Катерина Василівна Білокур народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Київської області) в бідній селянській родині. Писати й читати навчилася самотужки. «На цьому моя освіта початкова, середня й вища закінчилася», — згадувала потім Катерина Білокур. У дитинстві, що пройшло у злиднях, малюванням не займалася, про мистецтво дізналася вже дівчиною з книжок та від сільського учителя Івана Калити. Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Не змігши вступити через нестатки в сім’ї до якогось навчального закладу, удень працювала в полі, на городі, а увечері, попоравшись у господарстві, до ночі малювала. Пензлі виготовляла сама із щетини, використовувала фарби, які робила з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав. Іноді вдавалося діставати й олійні фарби. Малювала здебільшого квіти, іноді й портрети. У 20-х роках двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки. З раннього періоду творчості збереглися портрет сестри Олі Білокур (1928) та колгоспниці Тетяни Бахмач (1932). Пізніше малює переважно квіти, вчиться компонувати, поєднувати кольори у єдину гармонійну цілість. В другій половині 30-х — у 40-х роках опанувала техніку живопису. Водночас з малюванням керувала драматичним гуртком у сільському клубі, сама виступала на сцені. Перші значні роботи цього періоду — «Берізка» (1934), «Квіти за тином» (1935), «Квіти», «Портрет племінниць» — засвідчили її високе обдаровання. Завдяки сприянню видатної української співачки Оксани Петрусенко, якій написала листа селянка з Богданівки, її творами зацікавилися працівники Полтавського будинку народної творчості. 1940 року картини Білокур експонуються на виставці в Полтаві, потім на республіканській виставці у Києві. 1941 року відбулася персональна виставка її творів у Полтаві, що мала величезний успіх. Художниця побувала в Києві та Москві, де вперше побачила музеї і твори видатних митців. Більшість творів тогочасного періоду втрачено під час війни.
Після визволення села від фашистів Білокур створює одні з найкращих своїх творів — «Буйна», «Декоративні квіти» (1945), «Привіт урожаю» (1946) і славнозвісне полотно «Цар-колос« (1949). 50-ті роки — найбільш плідний період творчості. Їй допомагає Спілка художників України, вона бере участь у багатьох виставках, у Богданівку приїжджають видатні представники української культури. Білокур зустрічається й листується з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Василем Касіяном, Антоном Середою, Матвієм Донцовим, Степаном Таранушенком, Степаном Кириченком. Але після смерті батька на її плечі лягло господарство та догляд за старою матір’ю, що забирало багато сил і здоров’я.
1954 року в Парижі на міжнародній виставці демонструються її картини «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле», які високо оцінив Пабло Пікассо. 1956 року їй присвоєно звання народного художника України. В останні роки життя художниця створила чудові картини «Півонії» (1959), «Букет квітів» (1959), «Квіти і овочі» (1959), «Натюрморт» (1960). Вона тяжко хворіла, давалися взнаки злигодні тогочасного сільського побуту, невлаштованість в особистому житті, хвороба матері.
Померла художниця 9 червня 1961 року. 1977 року в селі Богданівці відкрито меморіальний музей художниці, на території якого встановлено пам’ятник (автор І.Білокур).
Коли 1954 року всесвітньо відомий маестро Пабло Пікассо побачив на міжнародній виставці в Парижі картини Катерини Білокур, кажуть, що він довго стояв біля них, мов загіпнотизований, а потім назвав її геніальною й порівняв із Серафін Луїз із міста Санлі, відомою художницею, що вславилася в наївному мистецтві й також малювала квіти. І додав: «Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б світ заговорити про неї».
Через два роки Катерині Білокур було присвоєно звання народного художника України. Її ім’я стало знане в республіці й поза її межами, про неї пишуть статті, в Богданівку, раніше богом забуте село, як казала сама Білокур, почали навідуватися гості з Києва, її згадують поряд із славетними примітивістами Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. А до цього були довгі роки сповненого буденної тяжкої праці сільського життя, голод, розруха, колективізація, війна, знову голод 1946 року . Все це пережила Катерина Білокур, як і мільйони українських селянок, але зуміла завдяки своєму величезному, даному Богом талантові й дивовижній наполегливості сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла нерозуміння матері, що вважала її малювання безглуздим, і все-таки, подолавши ці такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала їх сама з рослин та щетини, не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навчалася у природи.
«В будні мені малювати заборонялося, — згадує вона про свою молодість у листі до художника Матвія Донцова. — А лише в неділю, після обіду, як уже все впораю».
На більшості з полотен Катерини Білокур стоїть авторський напис: «Малювала з натури Катерина Білокур». Справді, природа, «натура» були її головними вчителями, а квіти — найулюбленішими мотивами. «Квіти, як і люди, — живі, мають душу!» — казала художниця й тому ніколи не зривала їх, а змальовувала, сидячи біля стеблини чи куща, бо вважала, що «зірвана квітка — вже не квітка».
Не зазнавши особистого щастя, бачачи довкруг себе злидні й гризоти щоденної боротьби за існування, Катерина Білокур у квітах, у малюванні їх бачила високий сенс.
Малюючи їх, вона неначе сягала найдосконалішої, найгармонійні-шої краси, яку закладено природою в квітах і якої їй бракувало в житті особистому. «Та й як же їх не малювати, як вони ж такі красиві! А як прийде весна, та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії й далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві». І вже пізніше, у повоєнні роки, а найбільше у п’ятдесяті, коли до неї прийшло визнання, вона варіювала квіти нерідко у найфантастичніших сполученнях, кольорах, поєднувала з найрізноманітнішими предметами.
І донині точаться суперечки щодо приналежності творів Білокур: чи то до професійного живопису, чи то до народного мистецтва. Проте всі дослідники її творчості одностайно визнають високу філософську наснаженість їх, глибоке осмислення життя. Зображені на її полотнах квіти, овочі, предмети побуту осяяні її незвичайним чуттям кольору, оживлені її філігранною майстерністю й сприймаються як величальний гімн природі, людині.
Перед тим як почати роботу над картиною, художниця довго виношувала задум, вивчала навколишню природу, найтонші нюанси сонячного освітлення.
Вона ніколи не робила попередніх ескізів, етюдів з натури, а, опрацювавши задум в уяві, швидко, немов на одному диханні, виконувала його на полотні. Саме тому її квіти зворушують своєю ліричністю й співзвучні з мелодійністю народних пісень. Другим захопленням художниці була література. Змалку кохалася вона у поезії Тараса Шевченка, не знаючи його мистецької творчості, а коли побувала вперше 1949 року в Музеї Т.Шевченка в Києві й побачила його картини, ще глибше захопилася його генієм, а його біографія стала для неї взірцем у подоланні труднощів. Лише через рік вона наважилася подарувати музею свій твір — «Квіти на голубому тлі» — з написом: «Цю картину присвячую Київському музею Тараса Григоровича Шевченка. Катерина Білокур, село Богданівка на Полтавщині». У п’ятдесяті роки, коли їй стало трохи легше жити, вона читала багато літератури з образотворчого мистецтва, твори Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Генріха Гейне, Вольфганга Гете і свої враження переливала у свої твори, а також у листи до друзів та знайомих. Її листи вражають не лише точними й глибокими характеристиками подій, людей, мистецьких творів, своїх і чужих, а й глибокою філософською мудрістю в поглядах на життя і його найбільші вартості. Вони — це немов сповідь її душі, як мудрість її народу. Леонід Новиченко назвав їх «людськими документами величезної сили», в яких — весь драматизм і все подвижництво її життєвого шляху. Ці листи, на думку багатьох письменників, зокрема Олеся Гончара, Миколи Бажана, щось більше, ніж література. Вони, писав Микола Бажан, «наче сплески світла, осяюють ту незбагненну, загадкову . путь, яку проходить творчий геній, таємниче зароджений в якійсь людській істоті і, незважаючи на дошкульні терни, завади, перешкоди, розцвілий і стверджений своїми виношеними, вистражданими свідченнями правди життя і краси . Листи жінки, яка навіть не вчилася у початковій школі, такі ж талановиті, як і її картини .»
Творчість художниці з села Богданівки належить до найкращих надбань української культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. У Яготинському історико-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з її живописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий «білокурівський» зал, в якому зібрано найкращі її творіння. Композитор Леся Дичко 1983 року створила балет «Катерина Білокур», поставлено однойменний телеспектакль (1980), документальний фільм «Чарівний світ Катерини Білокур» (1986) та художній двосерійний фільм «Буйна» (1989). 1995 року видано збірку листів художниці в опрацюванні Миколи Кагарлицького, які засвідчують її великий письменницький талант.

 
Запрошуємо до читальної зали №2 переглянути книжкову виставку "Чарівна квітка Полтавщини". Також бібліотека підготувала тематичний список "Засвітилась від землі і неба".