03 грудня, 2017

Мандрівний учитель життя



Григорій Савич Сковорода (22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.
Ставлення до релігії
Твори Сковороди за життя друкувались сотнями екземплярів, бо тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для монашества». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського «православ’я», спираючись у своїй філософії на Біблію. Сковорода повчав, що царство людини знаходиться всередині неї і
“Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки людина не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі.”
“Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом.”
“Святість життя полягає в робленні добра людям».”
Офіційна московська релігія ділила людство на більш благословенних Богом і менш благословенних, а навіть і таких, що перебувають ніби під прокляттям, себто кріпаків. А Сковорода вчив, що«всяка праця благословенна Богом», а розподіл місць коло Бога називав непростимим гріхом. Московське «православ’я» і взагалі все московське духовенство було нетерпимим до всього чужого як єретичного, «неправославного». Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії — шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця ціль недосяжна, і щастя людини полягає саме в тому, що вона все мусить шукати правди. До цієї мети можна йти різними шляхами, і тому нетерпимість до тих, хто інакше думає, не знаходить виправдання. Так само й релігійна нетерпимість не знаходить виправдання, бо вічна правда проявляється на цьому світі в різних формах. Будучи у ставленні до себе самого цілковито безкомпромісним і осягнувши внаслідок цього повну гармонію між своєю наукою та своїм життям, Сковорода був надзвичайно лагідний і оглядний у ставленні до інших.
Тема свободи
Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що носив багатозначний заголовок лат. «De libertate» («Про свободу») він писав тодішнім жаргоном, винесеним із Академії:
Что то за вольность? Добро в ней какоє?

Іни говорять, будто золотоє.

Ах, не златоє: єсли сравнить злато

Против вольности, єще оно блато…

Будь славен вовік, о муже ізбранне,

Вольности отче, герою Богдане!
Згадка про Богдана та й самий заголовок вірша не залишають сумніву, про яку саме «вольность» думав тут Сковорода. На особистій моралі, як писав С. Єфремов, він очевидно не спинявся, а зв’язував її з громадським і національним ладом — «сопрагаючи, — як сам висловлювався, — сродную собі частную должность (обов’язок) з общею (загальною)». Такі думки не подобались московській цензурі.
Тема дружби
Як на джерело радощів, а звідси — душевного здоров’я, Сковорода вказує на дружбу. Однак вибирати друзів треба дуже обачно, оминаючи підлабузників і криводушних. Бо нерідко нещирі друзі залучають молоду людину до непомірності, спокушаючи запевненнями, що для чистого все чисте; у таких випадках треба рішуче побороти соромливість і твердо відмовити, а надалі і взагалі відмовитися від спілкування з такими людьми, — застерігає наставник. Якщо «ми охоче підтримуємо зносини з людьми, які ще досі здорові, але розум яких пошкоджений і насичений отруйним вченням», ми ризикуємо втрапити у їхнє становище.
Ставлення до життя
В одному з пізніших послань Сковорода розповідає про зустріч з ченцем, якого
“страшенно мучить демон печалі, і який звичайно називають бісом меланхолії. (…) Даючи поради цій людині, я сам ледве не пропав. (…) Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух в себе вбираємо.”
Ця історія виглядає особливо повчальною, оскільки учитель, визнаючи, що сам піддався печалі, показує, як поборов цей стан: у сні він звернувся по допомогу до Всевишнього:
“Якщо Бог всюди, якщо він присутній і в цьому черепку (при цьому я підняв черепок з землі), то для чого ти шукаєш розради в інших місцях, а не в самому собі? Адже ти є кращим з усіх творінь.”
Прикметним є те, що, на відміну від багатьох мудреців, Григорій Сковорода не протиставляє душу й тіло, усвідомлюючи, що людина — це поєднання одного та іншого, а відтак вона мусить ставитися однаково дбайливо до обох частин своєї натури. У багато напучуваннях Сковорода порівнює душу й тіло та їхні функції: «обов’язково і саме щоденно підкидай у душу, як у шлунок, слово або вислів», «…те, що побачиш і почуєш, перетворюй у споживний і рятівний сік, як тварина, що повинна бути принесена у жертву Богові» про спілкування з різними людьми він каже: «їжа добра, але що з того, якщо вона не подобається твоєму шлунку» тощо.
Сам Сковорода виявляє неабияку обізнаність з медичними теоріями античних лікарів: він зазначає, Гален, міркуючи про здоров’я, радив хлопчикам і юнакам вживати холоднішу, а старим — теплішу їжу, і тлумачить цю думку так: з гарячої їжі розвивається зайва вологість, а звідси — катар, нежить, гній, вологість, згущена жаром. Плутарх так само вважав причиною всіх хвороб надлишок вологи в тілі:
“хвороба, всяка зараза і запалення не можуть прищепитися, коли тіло холодне, позбавлене слизу і легке, як корок (…), то зроби його тоншим, скорочуючи надмірну їжу й уникаючи вогню, породженого вином, звідки всі пороки душі, а з останніх, у свою чергу, — всі хвороби тіла”
Сковорода конкретизує зв’язок між духовними та тілесними недугами: людина, яка зловживає м’ясом та алкоголем, довго зупиняється на тривожному роздумі — «звідси передчасне старіння, коли не щось гірше». У 26-му листі до Михайла Ковалинського, вміло користуючись латинською клінічною термінологією, він перелічує хвороби та стани, які, за його спостереженнями, найпоширеніші серед людей: короста (scabies), пропасниця (febris), водянка (hydrops), епілепсія (epilepsia), кашель (tussis), виснаження (lassitudo), тощо.
Лише в 1798 році вийшов друком його «Нарциз, або пізнай самого себе», та і то без його прізвища. В 1806 р. журнал «Сіонський Вєстник» видрукував ще деякі його твори. Потім у Москві в1837–1839 рр. вийшли окремо деякі його твори, і лише в 1861 році видруковано першу, але зовсім неповну збірку його творів. Краща й більша збірка, але теж не повна, вийшла в 1896 р. в Харковіпід редакцією професора Д. Багалія. Тут видруковано 16 творів, причому з них 9 уперше! Крім того надруковано тут біографію Сковороди та деякі його вірші. Ще одне видання творів Григорія Сковороди вийшло в 1912 році в Петербурзі під редакцією В. Бонч-Бруєвича. Тут видруковано (?) творів нашого філософа і дуже гарна його біографія пера М. Ковалинського, що був учнем Сковороди. Але повного видання творів нашого філософа й досі нема, бо різні його рукописи знаходяться по різних архівах та бібліотеках.
До 295-річчя з дня народження Григорія Сковороди сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Він навчав, як жити, а жив, як навчав", а також запрошуємо переглянути книжкові виставки у читальній залі №2 "Життя і слово Григорія Сковороди" і на художньому абонементі "Мандрівний учитель життя".

 

Ексклюзив про інклюзив



У неділю, 3 грудня, відзначають Міжнародний день інвалідів. У цей день Генеральна Асамблея ООН закликає всі держави і міжнародні організації співпрацювати у проведенні заходів, що сприяють інформуванню громадськості та інтеграції людей з інвалідністю у суспільство.
Міжнародний день інвалідів був встановлений Генеральною Асамблеєю ООН в 1992 році на 47-й сесії. Генеральна Асамблея закликала всі держави-члени ООН сприяти проведенню відповідних заходів у вказану дату - 3 грудня.
Метою встановлення цього дня є інтеграція людей з інвалідністю в життя суспільства. Також одними з основних мотивів є захист прав і свобод, гідності, звернення уваги суспільства на проблеми тих, хто втратив працездатність.
1981-й рік був встановлений роком інвалідів. По закінченню періоду, присвяченого поліпшенню становища інвалідів у суспільстві та підвищення рівня інформованості населення, були підведені підсумки, які показали позитивні результати. Після було встановлено Десятиліття інвалідів - з 1983 року по 1992 рік. По закінченню Десятиліття Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення встановити щорічний Міжнародний день інвалідів, який відзначають 3 грудня.
Міжнародний день інвалідів відзначають люди з фізичними, сенсорними, інтелектуальними і психічними порушеннями, а також їх друзі та близькі люди.
Запрошуємо до читальної зали №1 переглянути книжкову виставку "Ексклюзив про інклюзив".

Доля вченого в долі України


Степан (Стефан) Львович Рудницький (3 грудня 1877, Перемишль, Австро-Угорщина — 3 листопада 1937, урочище Сандармох, Карельська АССР) — український географ і картограф, академік ВУАН. Основопорядник української фізичної, політичної та військової географії. До 1997 панувала думка про загибель Степана Рудницького на Соловках. Брат відомого письменника Юліана Опільського, швагро Станіслава Дністрянського.
Степан Рудницький значною мірою засновник української геоморфології, антропогеографії, фізичної, політичної, соціально-економічної та демографічної географії. Особлива заслуга Рудницького в тому, що він започаткував картографічний напрямок в українській географії. Розробляти географічні карти українською мовою почав у Львові, продовжував на еміграції у Відні, а також у радянській Україні. Завдяки йому Україну чи не вперше було представлено в картографічних працях як цілісну просторову одиницю.

Оригінальну концепцію С. Л. Рудницький виклав у працях «Україна з політично-географічного становища» (1916), «Україна і великодержави» (1920), «Українська справа зі становища політичної географії» (1923). Ці праці Степана Рудницького, мабуть, найкращі у всій дотеперішній українській політології, мають і досі актуальне значення для справи державних змагань українського народу, формування його національної ідентичності, усвідомлення його ролі та місця в загальноєвропейському процесі демократичного оновлення. Концепція С. Л. Рудницького з'явилася у той час, коли виникла нагальна потреба інформувати світ про українські проблеми. В ній на оригінальній основі досліджуються і викладаються проблеми України, її національні, політичні, економічні і територіальні інтереси, наводяться докази для країн Західної Європи і світу про користь, яку вони могли б мати від утворення української держави. На основі аналізу політико-географічного розвитку та політичного життя Європи і світу С. Л. Рудницький приходить до висновку, що «тільки національним державам належить будучина. Модерна світова політика повинна підпирати творення винятково національних держав. Цього вчить досвід останніх століть». Стосовно української перспективи С. Л. Рудницький стояв на позиціях української національної державності. Це питання він розглядав у європейському контексті: «Утворення української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи, так важному для світового господарства й для світової політики. Без національної української держави доживемо в найкоротшому часі до нових тяжких воєнних і революційних катастроф».
Українська національна держава має формуватися у контексті геополітичних зв'язків з іншими державами і народами. Серед цих держав і народів найбільше значення відводилося Росії, Польщі і Німеччині. С. Л. Рудницький вважав, що відсутність власної держави робить націю беззахисною у розв'язанні соціально-економічних, національно-політичних та інтелектуальних проблем. Без незалежної демократичної національної держави виникають умови для політичного, економічного та культурного гноблення одних народів іншими. Свідомість підневільної нації уражена комплексом неповноцінності, меншовартості, байдужості, лукавства до всього сущого «на нашій, не своїй землі». При таких спотворених умовах гідний і чесний представник українського народу не має перспектив для свого розвитку і повинен зникати, в той час як мерзенний і ганебний без докору і каяття множиться і розширює свій ареал. Річ у тому, що деспотія і демократія існують у різних вимірах, і те, що є сутністю першої, неприйнятне для другої. Вільний народ має свою національну школу, і вона виховує патріотів рідного краю, творить духовну й матеріальну основу їхнього гаразду. У народу-раба є чужа школа, яка не сприяє його духовному розвиткові. С. Л. Рудницький підкреслював, що самостійний народ, або нація, є частиною людства, що має лише їй притаманні неповторні «питомі прикмети», які об'єднують «усі індивідуа» в одну своєрідну цілісність:
  • расова належність (антропологічна відмінність),
  • окрема мова (з літературою, наукою тощо),
  • історичні традиції і змагання на культурній, економічній, політичній ниві,
  • своєрідна культура і прагнення до її збагачення,
  • суцільна національна територія як передумова і основа національної держави.
Маючи усі «питомі прикмети» самостійної нації, український народ своєї незалежності не зумів відстояти. С. Л. Рудницький вважав, що основна причина цього в слабкій загальній освіті української інтелігенції та у відсутності у неї здорової національної свідомості. Будівництво держави спиралося на «всякі сурогати». «Провідники» ніколи не вірили в державну незалежність України, за національний ідеал не боролися, духу нації не розуміли, до інтересів народу були байдужі. Інтелігенція, що формувалася на бездержавних традиціях, нездатна була виконати функції державної самоорганізації. Ці та інші ідеї С. Л. Рудницького щодо завдань українознавства було покладено в основу сучасної йому концепції. Згідно з цією концепцією, предметом українознавства є генезис, сутність, перспективи розвитку України й українства як природних, історично суб'єктних, всепланетарних феноменів.
Українознавство — шлях до самопізнання й самотворення українства, здійснення ним своєї історичної місії. Українознавство спрямоване на навчання та виховання особистості з високою національною, громадянською самосвідомістю, спроможною бути творцем у полікультурному просторі. Коли нація виборює свободу та право бути вільною серед інших, то ідеї державотворення в усій розмаїтості є конче необхідними для засвоєння кожною свідомою людиною. Важливо підкреслити методологічний внесок С. Л. Рудницького в розширення спектру українознавства.
Його уявлення щодо функцій географічного знання в системі українознавства мали перспективний та концептуальний характер: роль і функції географії необхідно витлумачувати у річищі культурологічного і народознавчого аспектів; вона є одним з найпошанованіших складників людського знання і культури в цілому, зокрема має слугувати важливим дійовим чинником формування самої духовності українського народу; географія є природничою наукою, але, включаючи в себе антропогеографічну гілку досліджень, вона опиняється безпосередньо на межі з гуманітарним знанням широкого змісту. Такий підхід значно розширює систему українознавчих досліджень, поєднує соціогуманітарну і природничу методологію. Славнозвісний німецький географ Альбрехт Пенк, у якого С. Л. Рудницький навчався у Віденському університеті, доклав багато зусиль, щоб полегшити долю заарештованого учня, якого він підтримував упродовж усього життя. А. Пенк згадував у листі від 3 листопада 1933 р.: «Я пишаюся тим, що підготував справжніх працьовитих учнів, серед яких хотів би назвати Степана Рудницького, про якого я, на жаль, останнім часом нічого не чую». А. Пенк писав у Ленінград з проханням створити можливість С. Л. Рудницькому для наукової праці. Але відповідь з Ленінграда на клопотання А. Пенка так і не надійшла.
В 1904 р. у науково-популярному додатку №12 львівського часопису «Учитель» виходить стаття С. Рудницького «Дещо про Антарктиду». Це була одна з перших в україномовному друці наукових публікацій на тему тоді ще маловивченого материка.
Рудницький створив велику школу українських географів, до якої належали В. Баб'як, В. Буцура, В. Геринович, М. Дольницький, М.Іваничук та інші.
До 140-річчя від дня народження Степана Рудницького сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Доля вченого в долі України".

01 грудня, 2017

М. І. Лобачевський – засновник неевклідової геометрії


  Микола Іванович Лобачевський (20 листопада (1 грудня) 1792, Нижній Новгород — 12 лютого (24 лютого) 1856, Казань) — російський математик, творець однієї з неевклідових геометрій — геометрії Лобачевського.
“Ти, Лобачевський, будеш розбійником!” — вигукував розгніваний учитель латинської мови. Майбутній учений, винахідливість якого на різноманітні витівки була невгамовною, прибив цвяхом до столу класний журнал перед самим носом викладача, який трохи задрімав на уроці. І ніхто тоді не здогадувався, що поряд із ними живе геній, якому доведеться зробити революцію в науці, злетіти над своїм часом, увійти в безсмертя.


У науковій і педагогічній діяльності Лобачевський не обмежувався математичними дисциплінами: вивчав хімію, анатомію, агрономію, ботаніку; в університеті для дорослих читав лекції з вищої математики, механіки, гідростатики, астрономії, а для учнів ремісничої школи читав лекції з так званої “народної фізики”. Крім того, він проводив цікаві метеорологічні спостереження, конструював термометри, будував вулики, вивчав рідкісні рослини, був головою двох секцій Казанського економічного товариства.
Але світову славу вченого йому принесли геніальні дослідження в галузі геометрії. Він упевнено і наполегливо шукав розв’язання проблеми, яка протягом більш як дві тисячі років вважалася недоступною. Наслідком цих досліджень була праця, яку він 23 лютого 1826 р. подав на засідання фізико-математичного відділу університету. Це була написана французькою мовою доповідь на тему: “Стислий виклад принципів геометрії з точним доведенням теореми про паралельні лінії”. У листі до фізико-математичного відділу Лобачевський просив розглянути його працю і, якщо її буде схвалено, надрукувати в “Учених записках університету”. Але жодної рецензії не було подано на цю працю Лобачевського, та й сама доповідь зникла. За неї забули, тільки через 8 років у протоколах засідань факультету з’явився запис про передачу доповіді в архів. Тоді ніхто не знав, що саме в цій доповіді Лобачевський виклав своє велике відкриття. Через 3 роки, тобто у 1829 p., Лобачевський опублікував у журналі “Казанский вестник”, що видавався співробітниками університету, статтю “Про начала геометрії”. У цій статті основні поняття геометрії — точки, прямі, геометричні побудови тощо — Лобачевський пояснював за Евклідом, бо перші 10 аксіом Евкліда він прийняв без змін. Від V постулату Евкліда Лобачевський відходить і будує нову, як він називає, “уявну геометрію”.
З цих міркувань випливає низка теорем і наслідків, які різко відмежовують нову геометрію від геометрії Евкліда. Так, кут паралельності в Евкліда завжди прямий, отже, є величиною сталою, а в Лобачевського він завжди гострий і величина його змінюється залежно від довжини перпендикуляра CD. Якщо перпендикуляр збільшується, то кут паралельності зменшується; якщо ж перпендикуляр зменшується до нуля, то кут збільшується, наближаючись до прямого кута. За Евклідом сума внутрішніх кутів трикутника стала і дорівнює 2d, у Лобачевського ця сума змінна і завжди менша за 2d. Із зменшенням трикутника ця сума наближається до 2d. Прямокутника в геометрії Лобачевського не існує. Отже, не існує і квадрата. У геометрії Лобачевського не існує подібних фігур.
Хоч ряд визначних учених тодішньої Росії і не визнавали геометрії Лобачевського, не розуміли її, сам він був твердо переконаний, що така геометрія об’єктивно існує в природі.
Лобачевський розв’язав задачу, яку протягом більш як двох тисяч років марно намагалися розв’язати багато видатних учених-математиків: він довів, що V постулат Евкліда не можна дістати як теорему з інших постулатів і аксіом, які містяться в “Началах” Евкліда. Він довів також, що Евклідова геометрія не є єдино можливою геометрією. Це спростовувало ідею німецького професора Канта про те, що людина народжується з уявленням про зовнішній світ, де діє лише Евклідова геометрія.
Відкриття Лобачевського поставило перед математикою багато нових проблем, зокрема про властивості образів у новій геометрії, про її взаємозв’язок з геометрією Евкліда тощо.
Це була справжня революція в науці.
У тодішній Росії найвидатніші математики, такі, як академіки М. В. Остроградський, В. Я. Буняковський, не зрозуміли глибоких ідей нової геометрії. М. І. Лобачевський двічі надсилав свої праці до Петербурзької Академії наук, але, на підставі негативних рецензій М. В. Остроградського, їх не публікували. Проте серед російських учених були й такі, які розуміли суть нових ідей. Так професор Казанського університету П. І. Котельников у 1842 р. виступив на захист геометрії М. І. Лобачевського.
Запрошуємо до читальної зали №3 переглянути книжкову виставку "М. І. Лобачевський – засновник неевклідової геометрії".

Треба бити на сполох

 

1 грудня відзначають Всесвітній день боротьби зі СНІДом.
Синдром набутого імунодефіциту назвали "Чумою 20 століття". Від початку епідемії у світі заразилися близько 80 млн осіб. Більше 30 млн померли. Ряд учених вважають, що ВІЛ був переданий від шимпанзе до людини приблизно 1926 року. Згідно з останніми дослідженнями, людина перейняла цей вірус у Західній Африці.
1-й чоловік помер від сніду 1959 року в Конго. А вже через 10 років перші випадки захворювання зафіксували в США серед повій.Тоді медики не звернули на них особливої уваги, вважаючи захворювання рідкісною формою пневмонії. Вірус поширювався світом і 1978 року вже в Швеції, Танзанії і Гаїті виявили симптоми одного і того ж захворювання.
1981 року в різні клініки Лос-Анджелеса, Сан-Франциско стали надходити молоді люди нетрадиційної сексуальної орієнтації з захворюваннями, які не характерні для їх віку. Тоді Центр по контролю і профілактиці захворювань США повідомив про нову хворобу. У Штатах виявили близько 440 носіїв ВІЛ. Близько 200 з цих людей померли.
Оскільки більшість хворих були гомосексуалістами, нова хвороба отримала назву "імунодефіцит, що передається гомосексуалістами" або "гомосексуальний рак" (А gay cancer).
Існують різні теорії виникнення вірусу. На початку епідемії учені з США припустили, що гей-стюард з Канади Гаетан Дюга подорожував по всьому світу і таким чином "розніс" ВІЛ. Його назвали "нульовим пацієнтом".
Сам Дюга стверджував, що за своє життя мав близько 2500 сексуальних партнерів по всій Північній Америці. Проте вірус у США виявили раніше, тому вважати Дюга 1-м зараженим — помилково.
Зараз науковці сходяться на думці, що ВІЛ - це нащадок вірусу імунодефіциту мавпи (ВІМ). Дослідники університету Алабами зробили вирішальне відкриття. Вони знайшли ВІМ, який був майже точною копією ВІЛ.
В Україні 1987-го зареєстрували перші 6 випадків ВІЛ-інфікування серед громадян країни та 75 випадків серед іноземців.
1995 року — в Україні поширення ВІЛ/СНІДу набуло епідемічного характеру — зареєстрували 1490 випадків інфікування за рік. З 1987 року в Україні офіційно зареєстрували понад 300 000 випадків зараження ВІЛ. Більше як 40 тис. людей померли.
Запрошуємо до читальної зали №4 переглянути книжкову виставку "Треба бити на сполох".

Бібліотека поповнилася новими книжками

 

Колектив бібліотеки імені М. А. Жовтобрюха Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка щиро вдячний Булавіну Леоніду Анатолійовичу – академіку НАН України, доктору фізико-математичних наук, професору, заслуженому діячу науки і техніки України за подаровані книги.
Бажаємо Вам творчого натхнення, життєвої енергії, нових досягнень і щедрих ужинків на науковій ниві!

30 листопада, 2017

Загадковий Джонатан Свіфт

 

Джонатан Свіфт (англ. Jonathan Swift; 30 листопада 1667, Дублін — 19 жовтня 1745, Дублін) — церковний діяч, публіцист, сатирик, англомовний ірландський письменник, відомий як автор «Мандрів Гулівера». Британська енциклопедія вважає його найвидатнішим англомовним прозаїком-сатириком усіх часів. Менш відомий як поет.
Відомим Свіфт став після того, як 1704 року побачила світ «A Tale Of A Tub» («Казка бочки»), у якій він відверто змалював католицизм, англіканство та пуританство. Ватикан додав «Казку» до переліку заборонених книжок. Саме через цю книгу Свіфта повернули до Дубліна, де він став настоятелем собору Святого Патріка.
У Дубліні Свіфт написав свій єдиний роман «Мандри Лемюеля Гуллівера до деяких віддалених частин світу».
Свого часу Свіфта характеризували як «майстра політичного памфлету». З плином часу його твори втратили миттєву політичну гостроту, але стали зразком іронічної сатири. Його книги ще за життя були виключно популярні як в Ірландії, так і в Англії, де вони виходили великими тиражами. Деякі його твори, незалежно від політичних обставин, що їх породили, зажили власним літературно-мистецьким життям.
В першу чергу це стосується тетралогії «Подорожі Гуллівера», яка стала однією з класичних і найпопулярніших книг у багатьох країнах світу, а також десятки разів екранізувалася. Роман є сатирою на недосконалість людської цивілізації. Щоправда, при адаптації для дітей і в кіно сатиричний заряд цієї книги вихолощується.
До 350-річчя 3 дня народження Джонатана Свіфта сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Загадковий Джонатан Свіфт".