16 червня, 2017

Видатний історик та науковець

Микола Іванович Костомаров (4 (16) травня 1817, с. Юрасівка, Острогозький повіт, Воронезька губернія, Російська імперія — 7 (19) квітня 1885, Петербург, Російська імперія) — видатний український історик, етнограф, прозаїк, поет-романтик, мислитель, громадський діяч, етнопсихолог.
Член-редактор Петербурзької археологічної комісії (1860—1885), член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Московського археологічного товариства, член-кореспондент Петербурзької АН (1876).
Був співзасновником та активним учасником слов'янофільсько-українського київського об'єднання «Кирило-Мефодіївське братство». У 1847 році за участь в українофільському братстві Костомарова арештовують та перевозять з Києва до Петербурга, де він і провів решту свого життя.
Роль Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Репутація Костомарова, як історика, і за життя, і після смерті його неодноразово піддавалася сильним нападкам. Йому дорікали в поверхневому користуванні джерелами та виникаючими звідси помилками, в однобічності поглядів, у партійності. У цих закидах існувала частка істини, вельми, втім, невелика. Неминучі у всякого вченого дрібні промахи і помилки, можливо, дещо частіше зустрічаються у творах Костомарова, але це легко пояснюється незвичайною різноманітністю його занять і звичкою покладатися на свою багату пам'ять. У тих небагатьох випадках, коли партійність справді виявлялася у Костомарова — а саме в деяких його працях із української історії, — це було лише природною реакцією проти ще більш партійних поглядів, які висловлювались в літературі з іншого боку. Не завжди, далі, сам матеріал, над яким працював Костомаров, давав йому можливість дотримуватися своїх поглядів на завдання історика. Історик внутрішнього життя народу за своїми науковими поглядам і симпатіями, він саме у своїх роботах, присвячених Україні, змушений був з'явитися зображувачем зовнішньої історії.
У всякому разі, загальне значення Костомарова в розвитку російської та української історіографії можна, без жодного перебільшення, назвати величезним. Ним була внесена і наполегливо проводилася у всіх його працях ідея народної історії. Сам Костомаров розумів і здійснював її головним чином у вигляді вивчення духовного життя народу. Пізніші дослідники розсунули зміст цієї ідеї, але заслуга Костомарова цим не зменшується. У зв'язку з цією основною думкою робіт Костомарова стояла у нього інша — про необхідність вивчення племінних особливостей кожної частини народу і створення обласної історії. Якщо в сучасній науці встановився дещо інший погляд на народний характер, який заперечує ту нерухомість, яку приписував йому Костомаров, то саме роботи останнього послужили поштовхом, залежно від якого стало розвиватися вивчення історії областей.
Вносячи нові й плідні ідеї в розробку російської історії, досліджуючи самостійно цілу низку питань у цій галузі, Костомаров, завдяки особливостям свого таланту, пробуджував, разом з тим, живий інтерес до історичних знань і в масі публіки. Глибоко вдумуючись, майже вживаючись у досліджувану ним старовину, він відтворював її у своїх роботах такими яскравими барвами, в таких опуклих образах, що вона приваблювала читача і незгладимими рисами вросла в його світогляд. В особі Костомарова вдало поєднувалися історик-мислитель і художник — і це забезпечило йому не тільки одне з перших місць серед російських істориків, але і найбільшу популярність серед читацької аудиторії.
«Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди», — повторював Микола Іванович. Цим принципом він керувався все життя.
Заснував український журнал «Основа».
Належить до української школи письменників-романтиків. Засновник народницького напряму в українській історіографії. Почесний член Сербського ученого дружества (1869), член Південно-Слов'янської академії (1870).

 
До 200-річчя з дня народження Миколи Івановича Костомарова сектор культурно-просвітницької діяльності підготував тематичний список "Гордість України і надбання слов'янського світу" а також запрошуємо до читальної зали №2 переглянути книжкову виставку "Видатний історик та науковець".

16 травня, 2017

Науково-практичний семінар для наукової спільноти університету

 
Сьогодні для молодих вчених університету в. о. директора бібліотеки імені М. А. Жовтобрюха Валентина Володимирівна Орєхова провела науково-практичний семінар "ОСОБЛИВОСТІ СКЛАДАННЯ БІБЛІОГРАФІЧНОГО ОПИСУ СПИСКУ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ У ДИСЕРТАЦІЯХ".

 
 
 
 
 
Під час семінару на конкретних прикладах було представлено особливості нового стандарту ДСТУ 8302:2015. Бібліографічне посилання. Загальні положення та правила складання. Також Валентина Володимирівна відповіла на численні питання науковців.

15 травня, 2017

Сім'я - основа виховання дітей

 
15 травня ми відзначаємо Міжнародний день сім'ї. Його заснувала Генеральна Асамблея ООН ще в 1993 році.
Існує приказка: «Мій дім - моя фортеця». Але «дім» - це не тільки чотири стіни, сенс тут закладений набагато більш широкий. Фортеця - це в першу чергу сім'я ті люди, які живуть під одним дахом, ділять між собою всі радощі й негаразди і в першу чергу приходять один до одного на допомогу.
Слово «сім'я» складається з поєднання двох слів: «сім» і «я», підкреслюючи вже в самій назві, що нормальним станом життя є об'єднання людини з іншими людьми, коли «один за всіх і всі за одного». За іншою версією «сім'я» походить від кореня «сем», що має відношення до насіння - тобто до народження й виховання дітей, продовження роду - адже саме це є основною метою укладення шлюбів.
Ніхто не буде сперечатися з тим, що сім'я - основа будь-якого цивілізованого суспільства, адже дитині тут з народження прищеплюються необхідні для життя якості: здатність любити і поважати інших людей, піклуватися про них і зважати на їх потребами. Саме сім'я є основним хранителем загальнолюдських цінностей і культурних традицій свого народу, вона виступає сполучною ланкою між поколіннями. Тут починається формування людини як громадянина своєї країни.
І, хоча сім'я розвивається та видозмінюється разом із суспільством, чуйно реагуючи на вимоги свого часу, вона в той же час залишається стабільною і незмінною «осередком» в будь-якій державі . За положенням сім'ї в суспільстві можна судити про рівень розвитку країни в цілому.

 
Запрошуємо до читальної зали №4 переглянути книжкову виставку "Сім'я - основа виховання дітей".

12 травня, 2017

 
Щорічно у другу неділю травня ми відзначаємо День матері. В Україні він став офіційним тільки у 2000 році. А ось у багатьох інших країнах світу його святкують на державному рівні вже порівняно давно.
Традиції вшанування матерів сягають глибокої давнини. Проте звернімося до кількох найближчих до нас століть. Так, у Великій Британії з XVII по XIX століття відзначали так звану «Материнську неділю», яка припадала на четверту неділю Великого посту.
У США першою людиною, яка закликала святкувати День матері, стала жінка на ім'я Джулія Ворд Гоув. Вона була відомою американською пацифісткою (тобто людиною, яка заперечує будь-яку війну). У 1872 році жінка висловила думку, що День матері повинен стати днем єдності матерів у боротьбі за мир у всьому світі. Але, на жаль, Джулію Ворд Гоув не підтримали ні у США, ні в інших країнах.
Однак через кілька десятків років знайшлася інша жінка, яка таки домоглася того, аби День матері став у Штатах національним святом. Анна Джарвіс із Філадельфії писала листи до різних установ із пропозицією присвятити один день у році вшануванню матерів.
І аж через 7 років її зусилля завершилися успіхом — у 1914 році президент США Вудро Вільсон оголосив другу неділю травня національним святом американських матерів. Невдовзі День матері почали масштабно святкувати ще 23 країни, серед яких — Індія, ОАЕ, Австралія. Ще понад 30 країн обрали для вшанування матерів інші дати.
Що ж до українців, то першими почали святкувати День матері представники нашої діаспори у Канаді — це відбулося у 1928 році. А вже наступного року це свято відзначали і на Західній Україні.
Травень, на який припадає День матері, вважається місяцем Пречистої Діви Марії. Українці здавна шанували Богородицю і прохали її про заступництво — Ти, напевно, знаєш, що Матір Божа є покровителькою козацтва.

 
Як Матір Божа захищає усіх людей, так кожна хороша мама любить і захищає своїх дітей. Тож саме час їй за це подякувати!

11 травня, 2017

Північний вітер


Сьогодні в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка розпочала свою роботу Міжнародна науково-практична конференція "Північний вітер. Скандинавський світ в освіті, культурі та науці України".

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
До конференції бібліотека підготувала книжкову виставку.

05 травня, 2017

Самітний геній Олесь Ульяненко

 

Олесь Ульяненко був найсміливішим, бо помер завчасно, хоча певно сам би не погодився із таким описом себе. Єдиний заборонений письменник України, котрий першим отримав Малу Державну премію ім. Т. Шевченка у 1997 році.
У такому молодому віці, у 35 років, дістати таку премію було дуже важливо та почесно. Саме роман «Сталінка», котрий був опублікований лише у журналі «Часопис», викликав захоплення та фактично подарував квартиру Олесю, який довгий час вештався із одного кутка в інший, покинувши домівку в 15. Тепер ж він вирушив до Києва. Був справжнім панком в молодості і залишився вірним своїм поглядам до кінця життя. Був радикалом у письмі, жив у жорстоких умовах, заробляв тільки зі своїх книг і не озлоблювався. Вірив в Бога і заглиблювався у смерть через свої твори та спосіб життя. В квартирі мав тільки матрац і комп’ютер, для набору творів. Інколи носив кросівки, які були на розмір менші, постійно незачесане довге волосся, писав про босяків та гегемонів, бомжів та маніяків. Його правда – завжди нищівна. Вічний одинак, котрий так і не впізнав щастя сімейного життя.
Вважав, що письменник – це страшна самотність і якщо шукати собі дружину, то треба, щоб вона тебе розуміла. Коли писав «Дофін Сатани», то навмисно закрив двері не впускав молоду дружину до себе. Тоді і друзі йому говорили, що навколо нього дивні речі відбуваються. Гарна дружина довго не витримала і пішла від письменника. Його творчість дисгармонувала із усталеним іміджем інтелектуала, що викликало неабиякий супротив у літературному середовищі. Доволі довгий час не мав порядної авторської книги. Вважав себе анархістом, але ніколи не писав під допінгом. Говорив, що його допінг – бажання позбутися того, що сидить у голові і мучить, крутить ночами, не дає спати, спонукає до постійної роботи. Хоча його роботи називали «чорнушними», він не зупинявся, а постійно працював. Говорив про такі речі, як українська культура, котра існує та яку не поважають, на відміну від Америки, де культури немає взагалі, а любов до неї все одно існує. Вважав, що систему влади треба було віднести до Червоної книги – людина від влади отримує по голові не тоді, коли нічого не робить, а тоді, коли намагається хоч щось зробити: книжку видати, кіно зняти, верстат вдосконалити.
Писав сценарії для серіалів та фільмів, один із екранізованих – за Іваном Франком «Украдене щастя», інший його сценарій скопіювали в Росії і зняли «Жмурки» – прототип «Сталінки».
Олесь завжди висловлював те, що бачив, пропускав матеріал через себе і трансформував твір через вищі сили. Такий мав жанр, дуже об’єктивний, бачив світ таким, який він є. Коли він описував тринадцятирічну дівчинку, котра «ширяється», то це називали чорнухою, натомість самі полюбляли із такої ситуації «стібатися», щоб виправдати свої вчинки та злочини. Людина ніколи не хотіла відповідати за щось.
Для нього поезія була тільки від Бога, проза могла бути від нечистого, бо це – земля, вона падає на людину відразу стовпом, це – музика. Прослідковувати думки письменника можна було безперервно: «Людина, що пише, – згорає, але то благословенний вогонь». Бувало і таке, коли нічого не мав їсти, а газетярі писали брутальні статті, а після отримання Малої премії почалось підлабузництво. Завжди погоджувався із тим, що література має бути насамперед цікавим чтивом, добре розумів, наскільки його твори важкі через правдивість буття в них, тому казав, що коли настане час – писатиме легкі речі. Були й такі, хто навмисно виловлював Ульяненка, щоб із ним перевернути чарку другу, а на наступний день з’являлася стаття про те, який письменник п’яниця. Та не можна було із ним не погодитися, що всі, хто пишуть повинні нести відповідальність – мати відчуття обов’язку.
Згодом став першим митцем, котрий отримав анафему від Московського патріархату за твір «Знак Саваофа». У творі були вказані реальні факти про розпусне життя священників. Вів власне розслідування – розпитував попів, прихожан, збирав матеріал, вивчав. Після цього Олесю почали погрожувати, приходили листи, фотокартки із виколотими очима. А все через те, що вважав російську церкву п’ятою колоною влади, яка знущається над українським народом.
Жив виключно із книг, котрі писав, часто змінював видавництва, постійно не знаходив із ними спільної мови. Хтось вважав, що проза Олеся Ульяненка – не для людей із вразливою психікою, неповнолітніх та вагітних жінок.
Намагався завжди жити так, щоб не заважати комусь жити. Рідко спілкувався із іншими письменниками, мав дуже мало друзів. Одинокий вовк, у якого ворогів більше, ніж товаришів.
Своїми книгами хотів показати, як не робити зла. На його думку, зло відтіняє добро, воно є, воно тут, його можна побачити, а добро – чисте, як повітря.
У 2009 році роман «Жінка його мрії» оголосили порнографічним і заборонили, створили спеціальну цензурну комісію по розслідуванню цієї справи. Книговидавці налякались і книги ще до рішення суду були зняті із полиць. Письменник зазнавав великих збитків. Ситуація була настільки заплутаною та напруженою, що Олесю було важко в ній розібратися, похитнулося здоров’я, деякий час він лежав у лікарні. Відчувалася система, бажання залізної руки, звинувачення на замовлення. Бажав виїхати та просити політичного притулку, якщо і далі продовжуватимуть давити. Говорили, що від того написаного бруду ловив «кайф», та було навпаки – від бруду очищався, створював каркас. Та Олесь не здався, знайшов для себе юриста і почав у судовому порядку розбиратися із видавництвом, яке порушило свої обов’язки, так само й з Комісією моралі. І жодна із сторін не чекала такого ходу подій. Вважав це своїм обов’язком, бо чітко розумів, що після нього і усіх решта перечавлять. Тривалий судовий процес закінчився перемогою Олеся Ульяненка і роман заново перевидали.
Хотів мати дітей, та розумів, що із таким стилем життя жодна жінка із ним довго не витримає. Був пограбований просто на вулиці та у квартирі, його найкращий друг помер у нього на кухні і Олесь весь час чекав, коли вони почнуть перестукуватися із ним через стінку. Його знайшли мертвим у власній квартирі у 2010 році. Причина смерті і досить залишається загадкою для рідні та друзів письменника.

 
Запрошуємо до художнього абонементу переглянути книжкову виставку "І страх, і втрати, і любов" а також бібліотека підготувала віртуальну виставку "Самітний геній".



Власне, ти можеш не знати, як творити добро, та мусиш хоча б навчитися не робити зла.
О. Ульяненко 1962-2010

Невідомі сторінки відомої війни

 
День перемоги у другій світовій війні – це День Пам’яті, Прощення, Спогадів. Це День вшанування героїзму всіх українців, хто потрапив у пекло війни і хоробро воював.
До останнього дня – 2 вересня 1945 року, українці воювали на різних фронтах глобального конфлікту. У війні взяли участь 80% людства, бойові дії велися у 2/3 існуючих на той момент держав. До армій ворогуючих сторін було залучено понад 110 млн. солдат, загальні втрати військових та цивільного населення склали від 50 до 85 млн. осіб. Україна понесла надзвичайні втрати внаслідок Другої світової війни. Під час бойових дій та в полоні загинуло до 4 млн. військових і підпільників, понад 5 млн. цивільних – через окупаційний терор та голод в тилу, до 5 млн. жителів були евакуйовані або примусово вивезені, значна частина з яких не повернулася. Загалом безповоротні втрати України склали до 10 млн. осіб. Матеріальні збитки становили 285 млрд. тогочасних рублів. Внаслідок бойових дій постраждало понад 700 міст та містечок, 28 тис. сіл, 300 тис. господарств, 5тисяч 600 мостів.
У цей день ми вшановуємо пам’ять кожного, хто боровся з нацизмом, а також усіх жертв війни, що стала найбільш кровавою в історії людства; ми згадуємо про внесок України у перемогу над нацизмом і ті втрати та жертви, яких зазнав український народ і переконуємося в тому, що війна – складний суспільно-політичний процес протистояння між країнами, народами, людьми, і завжди – це лихо, що має злочинну природу та дорого коштує кожному громадянину і державі, руйнує долі звичайних людей, економіку, культуру країн.

 
 
Запрошуємо до читальних залів №2 і №3 переглянути книжкові виставки "Дорогами війни" та "Невідомі сторінки відомої війни".