15 січня, 2017

Зірка, яка ніколи не згасне

 

Великий французький драматург, театральний діяч народився в Парижі 15 січня 1622 року в буржуазній сім'ї й повинен був успадкувати професію свого батька, придворного шпалерника, або стати юристом але він вирішив стати актором. За розповіддю Гримаре, першого біографа Мольєра, дід частенько водив онука до Бургундського готелю на вистави трагедій, трагікомедій, в яких блискуче виступав Бельроз, і можна уявити, що зачарований Жан-Батіст мріяв бути схожим на кумира парижан. Але ця професія вважалась однією з найнікчемніших.
Актори були прокляті церквою, їх не дозволяли ховати на кладовищі, якщо перед смертю вони не відмовилися від свого заняття. Коли Мольєр став найуславленішим письменником свого часу, Французька Академія запропонувала йому стати академіком, але за умови, що він покине театральну діяльність. Мольєр залишився актором і керівником свого театру, тому двері Академії для нього назавжди зачинилися.
Випробувавши свої акторські сили в шкільних спектаклях і постановках, він вступив до трупи "Блискучого театру" (1644), але цей театр аж ніяк не процвітав, всі актори були аматорами, а не професіоналами. Зрештою він зазнав фіаско, і Поклен, який відповідав за фінансування театру, навіть якийсь час сидів у борговій ямі. Актори вирішили покинути Париж у пошуках щастя в провінції. Там вони пробули дванадцять років (1646-1658). Спочатку їх спіткали серйозні невдачі: вони грали лише трагедії, оскільки класицисти вважали комедії низьким жанром, що не міг торкатися значних проблем, бо дійсність в комедіях відображалася дуже поверхово й вульгарно, широко використовувалися грубі жарти, непристойні ситуації. Комедія мала розважати. Аристократичний глядач з презирством ставився до комедії, а паризька театральна трупа могла розраховувати на успіх, тільки підкоривши аристократів, інакше їй було не бачити ані слави, ані грошей.
Класицизм з його презирливим ставленням до комедій стримував розвиток цього жанру. Мольєр - теж класицист за способом відображення дійсності, але цей геніальний драматург вільно ставився до правил і норм, заявляючи, що люди повинні бути представлені в комедіях такими, якими вони є, щоб у дійових особах можна було пізнати сучасне суспільство; а якщо правила класицизму не допомагають цьому, на них не треба звертати уваги.
Працюючи у провінції, Мольєр починає опановувати принципи й прийоми комедійних жанрів, пише сценарії для своєї трупи. Трупа знайшла свій репертуар і свого глядача. Актори досягли вершин комедійної майстерності, і Мольєр у їх складі формував свій талант. Він сипав жартами, імпровізував, його легке заїкання давало комічний ефект, а обличчя з масивним носом, великим ротом і густими бровами сяяло веселістю. Через декілька років актор стає на чолі театрального товариства. Слава про провінційну комедійну трупу доходить до Парижа. Мольєр не тільки сам цілковито віддавався сцені, він став першим учителем нових принципів сценічної гри.
У 1658 році трупа Мольєра повернулася до Парижа. Вона зіграла перед Людовіком XIV і його двором трагедію Корнеля "Нікомед". Знову трагедія - знову невдача. Але Мольєр, бажаючи виправити становище, відразу ж показав свою комедію "Закоханий доктор" у дусі італійських комедій масок. Успіх був величезним. Король залишив трупу в Парижі, віддав їй театр Пті-Бурбон, виділив Мольєру щорічний пенсіон. Першою п'єсою для нового театру стала одноактна комедія "Смішні манірниці" (1659). У ній висміювалися провінціалки, які захоплювалися преціозною культурою, мріяли про аристократичне життя, відмовивши своїм буржуазним нареченим. Комедія мала величезний успіх, але аристократки образилася на Мольєра, вважаючи, що він висміяв їх. Дійсно, Мольєр зі злістю висміяв наміри аристократії відгородитися від народу за допомогою умовної культури, химерної мови та манер. Вороги вирішили помститися драматургу. Трупу виселили з Пті-Бурбона, а будинок театру знесли так швидко, що в ньому загинули декорації й костюми. Актори опинилися на вулиці, але не покинули Мольєра, хоча їх запрошували в інші театри. Король виділив трупі нові приміщення - залу в палаці Пале-Ройяль. У цьому приміщенні Мольєр буде працювати до кінця свого життя. Король опікував молодий мольєрівський театр: з двадцяти восьми спектаклів половина була вперше показана саме королю, а багато з комедій були написані й зіграні за спеціальним велінням короля.
Постановка трагедій, що не приносила успіху трупі, наштовхує Мольєра на думку перемістити моральну проблематику з трагедії з її умовними античними персонажами на комедію, котра зображує сучасне життя звичайних людей. Вперше ця ідея була втілена в комедії "Школа чоловіків" (1661), слідом за нею була "Школа жінок" (1662), в яких драматург поставив проблему виховання. Прославляючи вільне гуманне виховання, право людини на шлюб за любов'ю, Мольєр виступив проти офіційної моралі свого часу. Феодальне суспільство, церковники, багаті буржуа не могли вибачити Мольєру порушення феодальної моралі. Однак попри злостивість ворогів, комедія йшла з великим успіхом.
Мольєр своїм завданням у творчості бачив безжалісне викриття пороків - егоїзму, честолюбства, святенництва й користолюбства, що породжувалися суспільством, заснованим на дворянських привілеях і власницьких інстинктах. На 1664-1670 роки припадає найвищий розквіт творчості великого драматурга. Саме в цей час він створює свої кращі комедії: "Тартюф", "Дон Жуан", "Мізантроп", "Скупий", "Міщанин-шляхтич". Найзначніша комедія Мольєра "Тартюф" мала найважчу долю. Постановка вперше відбулась у 1664 році під час грандіозного свята, що було влаштовано королем на честь своєї дружини й матері. Мольєр написав сатиричну п'єсу, в який викривав "Товариство святих дарів" - таємничу релігійну установу, що намагалася підкорити своїй владі всі сфери життя в країні. Королю комедія сподобалася, він побоювався посилення влади церковників. Але королева-мати Анна Австрійська була глибоко обурена сатирою, вона опікувалася цим товариством. Церковники вимагали, щоб автора спалили на вогнищі за неповагу до церкви. Комедія була заборонена, але Мольєр продовжував працювати над нею. Художня форма третього варіанта була найдосконалішою - її надрукували, її читають і виконують на сцені вже понад трьохсот років.
Мольєр помер у своєму театрі відразу ж після постановки останньої комедії "Удаваний хворий" (1673), де він виконував головну роль. Тільки після тривалих клопотань його удови й особистої вказівки короля Людовіка XIV змогли поховати тіло Мольєра за християнським обрядом, проти чого заперечувала церква. Мольєрівська трупа була указом короля об'єднана з трупою Бургундського готелю, внаслідок чого з'явився театр "Комеді Франсез" - "дім Мольєра", як його й донині називають французи.
До 395-річчя від дня народження Мольєра сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Найвідоміший комедіограф французького класицизму".

 
Запрошуємо до читальної зали №2 переглянути книжкову виставку "Зірка, яка ніколи не згасне".

13 січня, 2017

Чарівна сила таланту

Євген Пилипович Гуцало (14 січня 1937, с. Старий Животів (тепер Новоживотів Оратівського району) Вінницька область — 4 липня 1995, Київ, Україна) — український письменник, журналіст, поет і кіносценарист.
Працював у редакціях газет на Вінниччині, Львівщині, Чернігівщині, в «Літературній Україні», редактором у видавництві «Радянський письменник». Доробок Гуцала — один із найбагатших кількісно і найрізноманітніших жанрово в українській літературі 2-ї половини 20 століття. Він — поет, новеліст, повістяр, романіст, публіцист, есеїст.

 
Запрошуємо до абонементу художньої літератури переглянути книжкову виставку "Чарівна сила таланту".

Заповіді й уроки Івана Огієнка


Митрополит Іларіон (світське ім'я Іва́н Іва́нович Огіє́нко; 2 (14) січня 1882, Брусилів —29 березня 1972, Вінніпег, Манітоба, Канада) — український вчений, митрополит УАПЦ (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (від 1922). Перший ректор Кам'янець-Подільського державного українського університету (нині — Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка). Брат прадіда Сергія Бубки.
Його предок козак Максим Огієнко у часи Коліївщини (1768 р.) став одним з ватажків Кліщинського повстання 1767—1770 рр. (село Кліщинці Лубенського полку — тепер Чорнобаївського району Черкаської області).
У колі наукових інтересів Огієнка-мовознавця були проблеми кириличної палеографії, історії старослов'янської та української мов, будови, стилістики та культури української мови, питання українського правопису. Під час навчання в аспірантурі Київського університету Святого Володимира (1910–1914) впорядкував перші 6 словників навчального, історичного, правописного та термінологічного типів: «Словарь неправильних, трудных и сомнительных слов», «Словарь ударений в русском языке и правила русского ударения», «Словарь неправильных, трудных и сомнительных слов, синонимов и выражений в русской речи», «Словарь общеупотребительных иностранных слов в русском языке», «Орфографический словарь», «Словарь военно-исторических терминов».
Огієнко — автор «Десяти мовних заповідей свідомого громадянина».
До 135-річчя від дня народження Івана Огієнка сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Історія великого життя".


Запрошуємо до читальної зали №4 переглянути книжкову виставку "Заповіді й уроки Івана Огієнка".

12 січня, 2017

Український геній неба

Сергій Павлович Корольов (родове прізвище Королів) (30 грудня 1906 (12 січня 1907), Житомир, Волинська губернія, Російська імперія — 14 січня 1966, Москва, РРФСР, СРСР) — український радянський вчений у галузі ракетобудування та космонавтики, конструктор. Вважається основоположником практичної космонавтики.
Академік АН СРСР (з 1958). Конструктор перших штучних супутників Землі і космічних кораблів.
Сім років (1939–1945) провів в ув'язненні (ГУЛАГ, пізніше — закриті ОКБ системи НКВД). Після звільнення очолив ракетну програму СРСР. Під його керівництвом було запущено першу міжконтинентальну балістичну ракету, перший штучний супутник Землі, перший політ людини в космос та вихід людини в космос.
Донька С. П. Корольова Наталія Сергіївна згадує: «Саме слово Україна вимовляли в нашій родині трепетно, з великою любов'ю. Дитинство мій батько провів у Ніжині, народився він у Житомирі, мешкав у Києві, в Одесі. Перші 24 роки, майже половину свого життєвого шляху, батько провів в Україні. Він дуже її любив. Полюбляв українські пісні, українську мову. Це точно. „Дивлюсь я на небо“, „Реве та стогне Дніпр широкий“ — улюблені пісні бабусі й батька».
Пісня «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…» стала однією із спонук, які привели майбутнього основоположника практичної світової космонавтики до зацікавлення космосом. Коли Корольов запустив ракету з першим українським космонавтом Павлом Поповичем, той заспівав з космосу для головного конструктора його улюблену пісню «Дивлюсь я на небо…»
На його честь названо астероїд 1855 Корольов.

 
Запрошуємо до читальної зали №3 переглянути книжкову виставку "Український геній неба".

10 січня, 2017

Святий Петро Могила – Митрополит і учений

 
Петро́ Моги́ла (рум. Petru Movilă; 31 грудня 1596 (10 січня 1597), Сучава — 1 (11) січня 1647, Київ) — молдовський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1632 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року.
Його вважають «батьком руської теології».
Петро Симеонович Могила народився у 1597 році у родині молдовського боярина князівського роду. Його батько був володарем спочатку Валахії, а потім Молдавії. Через певні несприятливі обставини його родина втрачає свою владу та змушена переїхати до Польщі, де оселилась в родині Ієремії Вишневецького, свого родича.
Петро Могила отримав православну освіту у Львівському братському училищі. Віддавши себе духовній діяльності, він вдосконалював свої знання в кращих університетах Європи. Варто відзначити, що роки його життя припали на період боротьби римської та константинопольської церкви за Україну. Свою перевагу він віддав східно-православній церкві і в 1627 році його було обрано архімандритом в Києво-Печерській Лаврі. Йому у володіння від митрополита Іова Борецького дісталась величезна бібліотека, якою він став завідувати.
Петро Могила – засновник лаврської школи, вищого училища. В ньому викладались вільні науки, грецька, слов’янська та латинська мови.
Завдяки своїй дипломатичній діяльності Петро Могила домігся від польського короля визнання православної митрополії у місті Київ та існування чотирьох легальних єпархій. Займався реставрацією старовинних церков, зокрема церкви св. Володимира Спаса і трьох Святителів. З 1635 року відкрив залишки Десятинної церкви та займався її реставруванням. Митрополит займався написанням книг, найбільш значними серед яких були – «Євангеліє Учительноє», «Евхологион альбом- молитвослов». Підготував латинською мові катехізис під назвою «Православне сповідання». «Сповідання» в перекладі з грецької було розіслане для перевірки і схвалення східним патріархам. Могилою були видані «Збори короткої науки про артикули віри православних кафолических християн».
Докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом.
Помер Петро Могила 1 (11 січня) 1647 року, коли йому виповнилося лише п’ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять років. 3(19) березня 1647 року тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври.
Цікаво, що свого часу Петро мріяв стати військовим і навіть брав участь у хотинській битві, але швидко зрозумів, що кровопролиття йому не подобається. За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та ін.
До 420-річчя від дня народження Петра Могили сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Святий Петро Могила – Митрополит і учений".

06 січня, 2017

А я собою був і є, і серце світиться моє!..


Ростислав Братунь (1927—1995) – знаменитий український поет. Його творчий тандем з композитором Володимиром Івасюком подарував шанувальникам багато пісень (серед них «Пісня про тебе», «Незване моє кохання», «Літо пізніх жоржин»). Свого часу на ІІ з’їзді народних депутатів СРСР саме Братунь, відстоюючи позиції незалежності сказав Михайлові Горбачову: «А Україна буде вільною!».
Ростислав Братунь народився 7 січня 1927 року в місті Любомль, що на Волині. У 1950 році закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка. Ще студентом видав збірку поезій. Подальші збірки — «Вересень», «Пісня про волю», «Вогонь», «Я син України», «Буйноцвіт», «Ватра», «Перехрестя», «Вітрила моєї долі», «Грані віку», «Одержимість», «Пора любові», «Цвіт жоржини» та ін. У його творчому доробку кілька книжок статей, памфлетів: «Крапка без «і», «Людина розправляє крила», «Слово гніву», лібрето опери А. Кос-Анатольського «Зарево». Здобувши авторитет, визнання, став головним редактором журналу «Жовтень» (сьогодні «Дзвін»), друкував твори заборонених режимом письменників, зокрема Антонича і Гжицького, а також публіцистику. Про мужність Ростислава Братуня і його порядність свідчить той факт, що в далекі 70-ті він відмовився бути «закритим цензором» праць українських дисидентів братів Горинів, В’ячеслава Чорновола, Ігоря та Ірини Калинців. До 1979-го очолював Львівську організацію Спілки письменників України. Знайомство з Володею Івасюком стало переломним моментом його життя.
Ростислав Братунь у 1989 році був обраний делегатом ІІ з’їзду народних депутатів СРСР (перший демократичний депутат від Західного регіону України), відстоював українську національну символіку. Його позиція щодо незалежності України була категоричною: це він сказав Михайлові Горбачову «А Україна буде вільною!».
Він піднімав наш прапор на флагмані українського флоту — «Гетьмані Сагайдачному».
До 90–річчя від дня народження Ростислава Братуня сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "А я собою був і є, і серце світиться моє!..".

05 січня, 2017

«Універсальна людина» Умберто Еко



Умберто Еко (італ. Umberto Eco; 5 січня 1932, Алессандрія, П'ємонт, Італія — 19 лютого 2016, Мілан, Італія) — італійський письменник, філософ, лінгвіст, літературний критик, спеціаліст із семіотики і медієвіст.
Як науковець є найбільш відомим спеціалістом нашого часу з історії середньовічної Європи. Також є філософом, хоча цим менш відомий.
Написав понад два десятки наукових праць із семіотики, лінгвістики, теорії літератури, теорії культури, естетики та моралі. Однак світову славу Умбертові Еко принесла не його наукова діяльність, а літературна. Хоча у тканину оповіді кожного роману залучені знання, здобуті ним зі своїх наукових досліджень.
Літературну діяльність розпочав 1980 року написанням філософсько-детективного роману «Ім'я троянди». Цей роман досі залишається найпопулярнішим його твором. Роман “Ім’я троянди” (1980) став першою і надзвичайно вдалою пробою пера письменника, що не втрачає своєї популярності і по сьогоднішній день, причому високу оцінку він здобув як у прискіпливих літературних критиків, так і у масового читача.
Приступаючи до аналізу роману, варто звернути увагу на його жанрову своєрідність (в цих та багатьох інших питаннях, що стосуються поетики роману, вчитель повинен звернутися до спроби автоінтерпретації під назвою “Зауваження на полях “Імені троянди”, якою Еко супроводжує свій роман).
Інші відомі романи: «Маятник Фуко» (1988), «Острів попереднього дня» (1994), «Бавдоліно» (2000), «Дивовижний вогонь королеви Лоани» (2004) і «Празький цвинтар» (Il Cimitero di Praga) (2010).
Енциклопедичні знання Еко вражають. Складається враження, що він намагається охопити весь інтелектуальний набуток європейської цивілізації і зрозуміти культурологічні процеси, які відбувалися і відбуваються у Європі. Умберто Еко є ніби сучасним втіленням ідеалу італійського Відродження — «універсальної людини» (homo universale).
До 85–річчя від дня народження Умберто Еко сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список «Універсальна людина» Умберто Еко.