Великий композитор Франц Шуберт

 

Франц Пе́тер Шу́берт (нім. Franz Peter Schubert; 31 січня 1797, Ліхтенталь — 19 листопада 1828, Відень) — австрійський композитор, один із основоположників романтизму в музиці, автор понад тисячі музичних творів, серед яких понад 600 пісень, дев'ять симфоній, велика кількість творів камерної та літургійної музики.

Зацікавлення публіки музикою Шуберта за його життя було помірним, але значно зросло після смерті композитора й витримало випробування часом — твори Шуберта досі не втратили популярність і належать до найвідоміших зразків класичної музики.

Живучи в епоху жорстокої меттерніховської реакції в Австрії, Шуберт став першим з видатних представників музичного романтизму. У своїх творах він прагнув відтворювати відсутній у житті світлий ідеал, відображав тугу за ним, страждання людини в чужому й ворожому для неї суспільному середовищі. Щирість, задушевність музики Шуберта, властиві їй безпосередність, «відвертість» виразу визначалися і особистими якостями композитора.

Музика Шуберта тісно пов'язана з народним мистецтвом Австрії (хоча Шуберт рідко використовував в своїх творах справжні народні теми), з побутовою музикою Відня; знайшов віддзеркалення в ній і фольклор угорців та слов'янських народів тодішньої Австрійської імперії. У музиці Шуберта на чільному місці виступає мелодія, велике значення мають колорит, барвистість, що зумовили збагачення гармонії, оркестровки.

 

Запрошуємо до читальної зали №1 переглянути книжкову виставку "Великий композитор Франц Шуберт".

Їхній подвиг – символ мужности повік

 

Сьогодні, 29 січня, в Україні вшановують пам’ять Героїв Крут. Крути – одна з трагічних і водночас легендарних сторінок в історії українських визвольних змагань 1917-1921 років. В кінці грудня 1917 уряд радянської Росії розпочав відкриту агресію проти Української Народної Республіки.

Більшовиків надзвичайно дратувало проголошення Україною самостійності. Спочатку Москва створила окремий «український червоний уряд» зі столицею у Харкові, який фактично оголосив війну незалежній частині держави, а потім двинула і війська – балтійських матросів, червоноармійців-головорізів з Москви, Пітера, Пскова, Смоленська тощо. Подавалося це як «громадянська війна».

Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року поблизу станції Крути, між Ніжином і Бахмачем на Чернігівщині, за 130 кілометрів на північний схід від Києва під час наступу на Київ військ більшовицької Росії під проводом полковника Михайла Муравйова. З кінця грудня 1917 року загін Першої Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького під командою сотника Гончаренка обороняв станцію Бахмач, важливий залізничний вузол на кордоні УНР і РСФРР. 27 січня 1918 до них надійшло підкріплення з Києва – 1-ша сотня новоствореного студентського куреня, складена з добровольців – студентів Українського народного університету, київського Університету Святого Володимира (нині ім. Шевченка), гімназистів старших класів українських гімназій на чолі з сотником Омельченком.

Українські війська зайняли оборону біля ст. Крути. Вранці 29 січня 1918 розпочався наступ на українські позиції 4-тисячного більшовицького загону петроградських і московських червоногвардійців. Українське військо, якому судилося вступити в криваву сутичку з цією ордою, налічувало близько 300 бійців Студентського куреню, 250 – Першої української військової школи та майже 40 гайдамаків – оце й усе. Бій тривав до вечора, було відбито кілька атак, бойові втрати складали до 300 убитих, поранених, полонених. Командир Аверкій Гончаренко віддав наказ відійти до ешелону, який чекав за 2 км. Відступаючи, частина студентської сотні потрапила в оточення, відчайдушно атакувала, але сили були нерівні. Одна чота (взвод) студентів у сутінках втратила орієнтир і вийшла на ст. Крути, уже зайняту червоноармійцями. 27 полонених юнаків (студентів і гімназистів) було розстріляно. Наймолодшим полеглим було по 16 років. Після розстрілу більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла загиблих. Лише після визволення Києва від червоних, за розпорядженням українського уряду, 19 березня 1918 року відбувся урочистий похорон полеглих у бою під Крутами на Аскольдовій могилі. В радянський час могили полеглих під Крутами було зруйновано. Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії. Після здобуття Україною незалежності подвиг героїв Крут зайняв гідне місце в пантеоні національної слави, став символом патріотизму і жертовності у боротьбі за державну незалежність. На державному рівні цей день почали відзначати з 2003 року. Щорічне вшанування пам’яті Герої Крут закріплено у Постанові ВРУ від 16 травня 2013 року «Про відзначення подвигу героїв бою під Крутами».

У 2006 році на залізничній станції Крути відкрили Меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут».

 

Запрошуємо до наукового абонементу переглянути книжкову виставку "Їхній подвиг – символ мужности повік".

Задзеркалля Льюїса Керролла

Лью́їс Ке́рролл (англ. Lewis Carroll, справжнє ім'я Чарльз Ла́твідж (Лю́твідж) До́джсон, Charles Lutwidge Dodgson; нар.1832 — †1898) — англійський письменник, математик, філософ, логік, англіканський клірик (священик, теолог) і фотограф.

Найвідоміші літературні твори Керролла: «Пригоди Аліси у Дивокраї» (Alice's Adventures in Wonderland) і продовження «Аліса в задзеркаллі» (Through the Looking-Glass), а також поеми «Полювання на Снарка» (The Hunting of the Snark) і «Бурмоковт» (Jabberwocky : Jabber — балаканина, wacky — ідіотський, божевільний).

Легкість у грі слів, логіці й фантазії задовольняють широку читацьку аудиторію, починаючи від дітей, закінчуючи літературною елітою. Разом з тим, його твори глибоко пов'язалися з сучасною культурою: вони прямо вплинули на творчість багатьох митців — утворилися спільноти, присвячені отриманню естетичного задоволення, сприянню поширення творів і дослідженню життя автора в багатьох країнах світу, зокрема в Північній Америці, Японії, Великобританії і Новій Зеландії.

У біографії Керролла є багато запитань, унаслідок чого виник термін «Міф Керрола».

Всесвітньо відомий псевдонім професора математики Доджсона було утворено такою вподобаною письменником грою слів. А саме, англійське Charles Lutwidge спочатку було задаптовано до латини. Після цього отримане ім'я Carolus Ludovicus Доджсон переклав англійською і переставив слова місцями, явивши світу Lewis Carroll — Льюїса Керрола.

 

До 185–річчя від дня народження Льюїса Керролла співробітники читальної зали №2 підготували книжкову виставку "Задзеркалля Льюїса Керролла", а сектор культурно-просвітницької роботи підготував тематичний список "Задзеркалля Льюїса Керролла".

Голокост – трагедія Всесвіту

 

Сьогодні світ згадує жертв Голокосту: за різними даними, під час Голокосту нацисти винищили від шести до одинадцяти мільйонів осіб.

27 січня - Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Саме цього дня, 1945-го року був звільнений один з найбільших нацистських концтаборів - Аушвіц-Біркенау у польському місті Освєнцим.

Слово "Голокост" із давньогрецької означає всеспалення. Цим поняттям позначають геноцид євреїв, і не лише євреїв нацистами під час Другої світової війни. Лише у концтаборі Аушвіц-Біркенау із 1940 по 1945 рік було закатовано 1,5 мільйона людей. Загалом же під час Голокосту нацисти винищили від шести до одинадцяти мільйонів осіб.

Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту - пам'ятна дата, запроваджена рішенням Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року. Її відзначають щорічно.

"Голокост, що призвів до винищування однієї третини євреїв і незліченних жертв з числа представників інших меншин, буде завжди служити всім народам застереженням про небезпеки, що таять у собі ненависть, фанатизм, расизм і упередженість", - йдеться в резолюції ГА ООН.

В Україні на державному рівні Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту щорічно відзначають з 2012 року.

 

Співробітники читальної зали №2 підготувати книжкову виставку "Голокост – трагедія Всесвіту".

Нові надходження літератури до бібліотеки

 

Нові надходження літератури до бібліотеки Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка за жовтень-грудень 2016 року.

Соборність України: історія і сучасність

 

Цілі століття українці були роз'єднані, розділені між різними державами. Скільки часу й зусиль потрібно було Україні, аби стати незалежною і єдиною! День соборності України — свято втілення мрії про єдність.

22 січня 1919 року об'єдналися дві українські держави, що постали на руїнах великих імперій: одна — Російської, інша — Австро-Угорської. Українська Народна Республіка (УНР) і Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) утворили єдину, соборну Українську державу. Ця подія засвідчила: українці — окремий народ, який, хоч і був довгі роки розділеним, не змішався з іншими, не втратив свого самоусвідомлення. І ось — має нарешті свою державу.

День соборності не був аж такою щасливою датою — після нього сталося ще багато трагічних для українців подій. Наш народ знову був розірваний між різними державами і владами. Та все ж той день, коли був підписаний Акт Злуки українських земель, довів, що возз'єднання таки можливе — якщо вірити в нього і робити все, аби воно відбулося.

Тож не дивно, що в незалежній Україні День соборності з 1999 року відзначається офіційно і має свою особливу традицію — «живий ланцюг». І з'явилася вона ще до того, як День соборності став офіційним святом.

21 січня 1990 року українські патріотичні сили організували безперервний «живий ланцюг» між Києвом і Львовом: узявшись за руки, люди стояли вздовж доріг і шосе. Уявляєш, скільки потрібно було учасників, аби втілити таку грандіозну ідею? «Живий ланцюг» став символом єдності усіх українців — незалежно від того, чи живуть вони на сході, чи на заході (а в той день вони і взагалі ще були громадянами не України, а Радянського Союзу!).

 

Запрошуємо до читальної зали №4 переглянути книжкову виставку "Соборність України: історія і сучасність".

Зірка, яка ніколи не згасне

 

Великий французький драматург, театральний діяч народився в Парижі 15 січня 1622 року в буржуазній сім'ї й повинен був успадкувати професію свого батька, придворного шпалерника, або стати юристом але він вирішив стати актором. За розповіддю Гримаре, першого біографа Мольєра, дід частенько водив онука до Бургундського готелю на вистави трагедій, трагікомедій, в яких блискуче виступав Бельроз, і можна уявити, що зачарований Жан-Батіст мріяв бути схожим на кумира парижан. Але ця професія вважалась однією з найнікчемніших.

Актори були прокляті церквою, їх не дозволяли ховати на кладовищі, якщо перед смертю вони не відмовилися від свого заняття. Коли Мольєр став найуславленішим письменником свого часу, Французька Академія запропонувала йому стати академіком, але за умови, що він покине театральну діяльність. Мольєр залишився актором і керівником свого театру, тому двері Академії для нього назавжди зачинилися.

Випробувавши свої акторські сили в шкільних спектаклях і постановках, він вступив до трупи "Блискучого театру" (1644), але цей театр аж ніяк не процвітав, всі актори були аматорами, а не професіоналами. Зрештою він зазнав фіаско, і Поклен, який відповідав за фінансування театру, навіть якийсь час сидів у борговій ямі. Актори вирішили покинути Париж у пошуках щастя в провінції. Там вони пробули дванадцять років (1646-1658). Спочатку їх спіткали серйозні невдачі: вони грали лише трагедії, оскільки класицисти вважали комедії низьким жанром, що не міг торкатися значних проблем, бо дійсність в комедіях відображалася дуже поверхово й вульгарно, широко використовувалися грубі жарти, непристойні ситуації. Комедія мала розважати. Аристократичний глядач з презирством ставився до комедії, а паризька театральна трупа могла розраховувати на успіх, тільки підкоривши аристократів, інакше їй було не бачити ані слави, ані грошей.

Класицизм з його презирливим ставленням до комедій стримував розвиток цього жанру. Мольєр - теж класицист за способом відображення дійсності, але цей геніальний драматург вільно ставився до правил і норм, заявляючи, що люди повинні бути представлені в комедіях такими, якими вони є, щоб у дійових особах можна було пізнати сучасне суспільство; а якщо правила класицизму не допомагають цьому, на них не треба звертати уваги.

Працюючи у провінції, Мольєр починає опановувати принципи й прийоми комедійних жанрів, пише сценарії для своєї трупи. Трупа знайшла свій репертуар і свого глядача. Актори досягли вершин комедійної майстерності, і Мольєр у їх складі формував свій талант. Він сипав жартами, імпровізував, його легке заїкання давало комічний ефект, а обличчя з масивним носом, великим ротом і густими бровами сяяло веселістю. Через декілька років актор стає на чолі театрального товариства. Слава про провінційну комедійну трупу доходить до Парижа. Мольєр не тільки сам цілковито віддавався сцені, він став першим учителем нових принципів сценічної гри.

У 1658 році трупа Мольєра повернулася до Парижа. Вона зіграла перед Людовіком XIV і його двором трагедію Корнеля "Нікомед". Знову трагедія - знову невдача. Але Мольєр, бажаючи виправити становище, відразу ж показав свою комедію "Закоханий доктор" у дусі італійських комедій масок. Успіх був величезним. Король залишив трупу в Парижі, віддав їй театр Пті-Бурбон, виділив Мольєру щорічний пенсіон. Першою п'єсою для нового театру стала одноактна комедія "Смішні манірниці" (1659). У ній висміювалися провінціалки, які захоплювалися преціозною культурою, мріяли про аристократичне життя, відмовивши своїм буржуазним нареченим. Комедія мала величезний успіх, але аристократки образилася на Мольєра, вважаючи, що він висміяв їх. Дійсно, Мольєр зі злістю висміяв наміри аристократії відгородитися від народу за допомогою умовної культури, химерної мови та манер. Вороги вирішили помститися драматургу. Трупу виселили з Пті-Бурбона, а будинок театру знесли так швидко, що в ньому загинули декорації й костюми. Актори опинилися на вулиці, але не покинули Мольєра, хоча їх запрошували в інші театри. Король виділив трупі нові приміщення - залу в палаці Пале-Ройяль. У цьому приміщенні Мольєр буде працювати до кінця свого життя. Король опікував молодий мольєрівський театр: з двадцяти восьми спектаклів половина була вперше показана саме королю, а багато з комедій були написані й зіграні за спеціальним велінням короля.

Постановка трагедій, що не приносила успіху трупі, наштовхує Мольєра на думку перемістити моральну проблематику з трагедії з її умовними античними персонажами на комедію, котра зображує сучасне життя звичайних людей. Вперше ця ідея була втілена в комедії "Школа чоловіків" (1661), слідом за нею була "Школа жінок" (1662), в яких драматург поставив проблему виховання. Прославляючи вільне гуманне виховання, право людини на шлюб за любов'ю, Мольєр виступив проти офіційної моралі свого часу. Феодальне суспільство, церковники, багаті буржуа не могли вибачити Мольєру порушення феодальної моралі. Однак попри злостивість ворогів, комедія йшла з великим успіхом.

Мольєр своїм завданням у творчості бачив безжалісне викриття пороків - егоїзму, честолюбства, святенництва й користолюбства, що породжувалися суспільством, заснованим на дворянських привілеях і власницьких інстинктах. На 1664-1670 роки припадає найвищий розквіт творчості великого драматурга. Саме в цей час він створює свої кращі комедії: "Тартюф", "Дон Жуан", "Мізантроп", "Скупий", "Міщанин-шляхтич". Найзначніша комедія Мольєра "Тартюф" мала найважчу долю. Постановка вперше відбулась у 1664 році під час грандіозного свята, що було влаштовано королем на честь своєї дружини й матері. Мольєр написав сатиричну п'єсу, в який викривав "Товариство святих дарів" - таємничу релігійну установу, що намагалася підкорити своїй владі всі сфери життя в країні. Королю комедія сподобалася, він побоювався посилення влади церковників. Але королева-мати Анна Австрійська була глибоко обурена сатирою, вона опікувалася цим товариством. Церковники вимагали, щоб автора спалили на вогнищі за неповагу до церкви. Комедія була заборонена, але Мольєр продовжував працювати над нею. Художня форма третього варіанта була найдосконалішою - її надрукували, її читають і виконують на сцені вже понад трьохсот років.

Мольєр помер у своєму театрі відразу ж після постановки останньої комедії "Удаваний хворий" (1673), де він виконував головну роль. Тільки після тривалих клопотань його удови й особистої вказівки короля Людовіка XIV змогли поховати тіло Мольєра за християнським обрядом, проти чого заперечувала церква. Мольєрівська трупа була указом короля об'єднана з трупою Бургундського готелю, внаслідок чого з'явився театр "Комеді Франсез" - "дім Мольєра", як його й донині називають французи.

До 395-річчя від дня народження Мольєра сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Найвідоміший комедіограф французького класицизму".

 

Запрошуємо до читальної зали №2 переглянути книжкову виставку "Зірка, яка ніколи не згасне".

Чарівна сила таланту

Євген Пилипович Гуцало (14 січня 1937, с. Старий Животів (тепер Новоживотів Оратівського району) Вінницька область — 4 липня 1995, Київ, Україна) — український письменник, журналіст, поет і кіносценарист.

Працював у редакціях газет на Вінниччині, Львівщині, Чернігівщині, в «Літературній Україні», редактором у видавництві «Радянський письменник». Доробок Гуцала — один із найбагатших кількісно і найрізноманітніших жанрово в українській літературі 2-ї половини 20 століття. Він — поет, новеліст, повістяр, романіст, публіцист, есеїст.

 

Запрошуємо до абонементу художньої літератури переглянути книжкову виставку "Чарівна сила таланту".

Заповіді й уроки Івана Огієнка

Митрополит Іларіон (світське ім'я Іва́н Іва́нович Огіє́нко; 2 (14) січня 1882, Брусилів —29 березня 1972, Вінніпег, Манітоба, Канада) — український вчений, митрополит УАПЦ (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (від 1922). Перший ректор Кам'янець-Подільського державного українського університету (нині — Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка). Брат прадіда Сергія Бубки.

Його предок козак Максим Огієнко у часи Коліївщини (1768 р.) став одним з ватажків Кліщинського повстання 1767—1770 рр. (село Кліщинці Лубенського полку — тепер Чорнобаївського району Черкаської області).

У колі наукових інтересів Огієнка-мовознавця були проблеми кириличної палеографії, історії старослов'янської та української мов, будови, стилістики та культури української мови, питання українського правопису. Під час навчання в аспірантурі Київського університету Святого Володимира (1910–1914) впорядкував перші 6 словників навчального, історичного, правописного та термінологічного типів: «Словарь неправильних, трудных и сомнительных слов», «Словарь ударений в русском языке и правила русского ударения», «Словарь неправильных, трудных и сомнительных слов, синонимов и выражений в русской речи», «Словарь общеупотребительных иностранных слов в русском языке», «Орфографический словарь», «Словарь военно-исторических терминов».

Огієнко — автор «Десяти мовних заповідей свідомого громадянина».
До 135-річчя від дня народження Івана Огієнка сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Історія великого життя".

Запрошуємо до читальної зали №4 переглянути книжкову виставку "Заповіді й уроки Івана Огієнка".

Український геній неба

Сергій Павлович Корольов (родове прізвище Королів) (30 грудня 1906 (12 січня 1907), Житомир, Волинська губернія, Російська імперія — 14 січня 1966, Москва, РРФСР, СРСР) — український радянський вчений у галузі ракетобудування та космонавтики, конструктор. Вважається основоположником практичної космонавтики.

Академік АН СРСР (з 1958). Конструктор перших штучних супутників Землі і космічних кораблів.

Сім років (1939–1945) провів в ув'язненні (ГУЛАГ, пізніше — закриті ОКБ системи НКВД). Після звільнення очолив ракетну програму СРСР. Під його керівництвом було запущено першу міжконтинентальну балістичну ракету, перший штучний супутник Землі, перший політ людини в космос та вихід людини в космос.

Донька С. П. Корольова Наталія Сергіївна згадує: «Саме слово Україна вимовляли в нашій родині трепетно, з великою любов'ю. Дитинство мій батько провів у Ніжині, народився він у Житомирі, мешкав у Києві, в Одесі. Перші 24 роки, майже половину свого життєвого шляху, батько провів в Україні. Він дуже її любив. Полюбляв українські пісні, українську мову. Це точно. „Дивлюсь я на небо“, „Реве та стогне Дніпр широкий“ — улюблені пісні бабусі й батька».

Пісня «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…» стала однією із спонук, які привели майбутнього основоположника практичної світової космонавтики до зацікавлення космосом. Коли Корольов запустив ракету з першим українським космонавтом Павлом Поповичем, той заспівав з космосу для головного конструктора його улюблену пісню «Дивлюсь я на небо…»

На його честь названо астероїд 1855 Корольов.

 

Запрошуємо до читальної зали №3 переглянути книжкову виставку "Український геній неба".

Святий Петро Могила – Митрополит і учений

 

Петро́ Моги́ла (рум. Petru Movilă; 31 грудня 1596 (10 січня 1597), Сучава — 1 (11) січня 1647, Київ) — молдовський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1632 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року.

Його вважають «батьком руської теології».

Петро Симеонович Могила народився у 1597 році у родині молдовського боярина князівського роду. Його батько був володарем спочатку Валахії, а потім Молдавії. Через певні несприятливі обставини його родина втрачає свою владу та змушена переїхати до Польщі, де оселилась в родині Ієремії Вишневецького, свого родича.

Петро Могила отримав православну освіту у Львівському братському училищі. Віддавши себе духовній діяльності, він вдосконалював свої знання в кращих університетах Європи. Варто відзначити, що роки його життя припали на період боротьби римської та константинопольської церкви за Україну. Свою перевагу він віддав східно-православній церкві і в 1627 році його було обрано архімандритом в Києво-Печерській Лаврі. Йому у володіння від митрополита Іова Борецького дісталась величезна бібліотека, якою він став завідувати.

Петро Могила – засновник лаврської школи, вищого училища. В ньому викладались вільні науки, грецька, слов’янська та латинська мови.

Завдяки своїй дипломатичній діяльності Петро Могила домігся від польського короля визнання православної митрополії у місті Київ та існування чотирьох легальних єпархій. Займався реставрацією старовинних церков, зокрема церкви св. Володимира Спаса і трьох Святителів. З 1635 року відкрив залишки Десятинної церкви та займався її реставруванням. Митрополит займався написанням книг, найбільш значними серед яких були – «Євангеліє Учительноє», «Евхологион альбом- молитвослов». Підготував латинською мові катехізис під назвою «Православне сповідання». «Сповідання» в перекладі з грецької було розіслане для перевірки і схвалення східним патріархам. Могилою були видані «Збори короткої науки про артикули віри православних кафолических християн».

Докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом.

Помер Петро Могила 1 (11 січня) 1647 року, коли йому виповнилося лише п’ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять років. 3(19) березня 1647 року тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври.

Цікаво, що свого часу Петро мріяв стати військовим і навіть брав участь у хотинській битві, але швидко зрозумів, що кровопролиття йому не подобається. За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та ін.

До 420-річчя від дня народження Петра Могили сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Святий Петро Могила – Митрополит і учений".

А я собою був і є, і серце світиться моє!..

Ростислав Братунь (1927—1995) – знаменитий український поет. Його творчий тандем з композитором Володимиром Івасюком подарував шанувальникам багато пісень (серед них «Пісня про тебе», «Незване моє кохання», «Літо пізніх жоржин»). Свого часу на ІІ з’їзді народних депутатів СРСР саме Братунь, відстоюючи позиції незалежності сказав Михайлові Горбачову: «А Україна буде вільною!».

Ростислав Братунь народився 7 січня 1927 року в місті Любомль, що на Волині. У 1950 році закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка. Ще студентом видав збірку поезій. Подальші збірки — «Вересень», «Пісня про волю», «Вогонь», «Я син України», «Буйноцвіт», «Ватра», «Перехрестя», «Вітрила моєї долі», «Грані віку», «Одержимість», «Пора любові», «Цвіт жоржини» та ін. У його творчому доробку кілька книжок статей, памфлетів: «Крапка без «і», «Людина розправляє крила», «Слово гніву», лібрето опери А. Кос-Анатольського «Зарево». Здобувши авторитет, визнання, став головним редактором журналу «Жовтень» (сьогодні «Дзвін»), друкував твори заборонених режимом письменників, зокрема Антонича і Гжицького, а також публіцистику. Про мужність Ростислава Братуня і його порядність свідчить той факт, що в далекі 70-ті він відмовився бути «закритим цензором» праць українських дисидентів братів Горинів, В’ячеслава Чорновола, Ігоря та Ірини Калинців. До 1979-го очолював Львівську організацію Спілки письменників України. Знайомство з Володею Івасюком стало переломним моментом його життя.

Ростислав Братунь у 1989 році був обраний делегатом ІІ з’їзду народних депутатів СРСР (перший демократичний депутат від Західного регіону України), відстоював українську національну символіку. Його позиція щодо незалежності України була категоричною: це він сказав Михайлові Горбачову «А Україна буде вільною!».

Він піднімав наш прапор на флагмані українського флоту — «Гетьмані Сагайдачному».

До 90–річчя від дня народження Ростислава Братуня сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "А я собою був і є, і серце світиться моє!..".

«Універсальна людина» Умберто Еко

Умберто Еко (італ. Umberto Eco; 5 січня 1932, Алессандрія, П'ємонт, Італія — 19 лютого 2016, Мілан, Італія) — італійський письменник, філософ, лінгвіст, літературний критик, спеціаліст із семіотики і медієвіст.

Як науковець є найбільш відомим спеціалістом нашого часу з історії середньовічної Європи. Також є філософом, хоча цим менш відомий.

Написав понад два десятки наукових праць із семіотики, лінгвістики, теорії літератури, теорії культури, естетики та моралі. Однак світову славу Умбертові Еко принесла не його наукова діяльність, а літературна. Хоча у тканину оповіді кожного роману залучені знання, здобуті ним зі своїх наукових досліджень.

Літературну діяльність розпочав 1980 року написанням філософсько-детективного роману «Ім'я троянди». Цей роман досі залишається найпопулярнішим його твором. Роман “Ім’я троянди” (1980) став першою і надзвичайно вдалою пробою пера письменника, що не втрачає своєї популярності і по сьогоднішній день, причому високу оцінку він здобув як у прискіпливих літературних критиків, так і у масового читача.

Приступаючи до аналізу роману, варто звернути увагу на його жанрову своєрідність (в цих та багатьох інших питаннях, що стосуються поетики роману, вчитель повинен звернутися до спроби автоінтерпретації під назвою “Зауваження на полях “Імені троянди”, якою Еко супроводжує свій роман).

Інші відомі романи: «Маятник Фуко» (1988), «Острів попереднього дня» (1994), «Бавдоліно» (2000), «Дивовижний вогонь королеви Лоани» (2004) і «Празький цвинтар» (Il Cimitero di Praga) (2010).

Енциклопедичні знання Еко вражають. Складається враження, що він намагається охопити весь інтелектуальний набуток європейської цивілізації і зрозуміти культурологічні процеси, які відбувалися і відбуваються у Європі. Умберто Еко є ніби сучасним втіленням ідеалу італійського Відродження — «універсальної людини» (homo universale).

До 85–річчя від дня народження Умберто Еко сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список «Універсальна людина» Умберто Еко.

Не перестану працювати, поки живу

Павло Гнатович Житецький (* 23 грудня 1836 (4 січня 1837), Кременчук — † 5 (18) березня 1911, Київ) — український мовознавець, лексикограф, педагог і громадський діяч. Доктор російської словесності (1908). Член-кореспондент Петербурзької АН (1898), дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (1879), Наукового товариства імені Шевченка (1903).

Досліджував історичну фонетику української мови, зокрема таку її пам'ятку, як Пересопницьке Євангеліє 1556–1561 pp. (з Пересопницького монастиря на Волині). Приятелював із Михайлом Драгомановим.

Павло Гнатович Житецький — один з основоположників наукового дослі­дження української мови. Ще студентом написав полемічну статтю «Русский патріотизм» (опублікована в журналі «Осно­ва», 1862, № 3), в якій дав відповідь на реакційну публікацію Ломанського в газеті «День», доводячи право на повноцінне існування української мови як мови літературної і наукової. Автор першої в українському мовознавстві ґрунтовної праці з історичної фонетики української мови («Очерк звуковой истории малорусского наречия», 1876).

Як палеограф П. Житець­кий виявив себе у розвідці «Описание Пересопницкой руко­писи XVI в. с приложением текста Евангилия от Луки, выдержек из других евангелистов и четирех страниц снимков» (1876). Учений докладно проаналізував мову перекладу пам'ятки, па­леографічні особливості написання окремих літер, виявив у її тексті багато рис живого народного мовлення, першим увів Цю надзвичайно цінну пам'ятку в науковий обіг.

Важливим внеском Житецького в розвиток вітчизняної філології стало дослідження «Очерк литературной истории малорусского наре­чия в XVII в.» (1889), де було розв'язано низку актуальних на той час мовознавчих проблем. У праці «Енеїда» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века» (1900) першим показав значення виданої літературної пам'ятки для становлення нової українські літератури і літературної мови. П. Житецький виявляв інтерес до історії мовознавства («Диалог Платона «Кратил», 1890; «Гумбольдт в истории языкознания», 1900). Дослідженню української усної народної творчості присвячено працю «Мысли о на­родних малорусских думах» (1893), в якій учений вперше дав аналіз поетичного стилю та мови українських народних дум, розглянув мову драматичних творів XVIII ст. Праця була високо оцінена І. Ягичем, М. Сумцовим, О. Пипіним. На замовлен­ня Російської АН написав статтю «К истории литературной русской речи в XVIII в.» (1903). Відома також праця «Про пе­реклади Євангелія малоруською мовою» (1905), в якій П. Жи­тецький проаналізував мову трьох основних українських пе­рекладів Святого Письма. Йому належать підручники: «Теорія твору з хресто-матією» (1895), «Теорія поезії», «Нариси з історії поезії» (обидва 1898). Протягом багатьох років збирав матеріа­ли для історичного словника української мови, брав активну участь у розробці українського правопису.

Мовознавчі дослідження та громадська діяльність ученого сприяли утвердженню української мови як мови літератури та науки. У низці його праць започатковано новий напрям укра­їнського мовознавства — історію української літературної мови. Окремі положення праць П. Житецького й понині не втратили свого значення.

До 180-річчя від дня народження Павла Гнатовича Житецького сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Не перестану працювати, поки живу".

Толкін: задумливий, мрійник, учений дивак або Лицар на білому коні

 

3 січня 1892 року народився Джон Рональд Руел Толкін - англійський письменник, лінгвіст, філолог, класик жанру фентезі, автор всесвітньо відомої трилогії "Володар перснів" та багатьох інших популярних творів у цьому жанрі.

Джон Толкін народився в Блумфонтейні, Південна Африка, в сім'ї Артура Толкіна і Мейбл Саффілд Толкін. Після смерті Артура Толкіна від перитоніту, Мейбл перебралася з 4-річним Дж.Р.Р. (В той час його називали Рональд) і його молодшим братом Хіларі в село під назвою Сейрхоул, при Бірмінгемі, Англія.

Мейбл Толкін померла в 1904 році і брати Толкіна були відправлені жити в інтернат до далекого родича сім'ї і католицькому священику в Бірмінгтон, який взяв над ними опіку. Дж.Р.Р. отримав першокласну освіту в коледжі Ексетер, в якому займався вивченням англо-саксонської і німецької мов та класичної літератури.

Він був зарахований лейтенантом в полк Ланкаширських стрільців і брав участь у Першій світовій війні, в той же час намагаючись продовжувати писати. Він пережив криваву битву на Соммі, яка принесла величезні втрати, і був звільнений від військової служби в зв'язку з хворобою. У розпал військової служби в 1916 році він одружується на Едіт Бретт.

Продовжуючи свої дослідження лінгвістики, Толкін в 1920 році починає викладати в університеті Лідса, а через кілька років стає професором Оксфордського університету.

Там він заснував письменницьку групу з назвою Інклінгі, в якій перебували такі письменники, як К.С.Лʼюін і Оуен Барфілд. Саме в Оксфорді, під час перевірки студентських робіт, він раптово написав коротке речення про «хоббіта».

Удостоєний нагород роман в стилі фентезі «Хоббіт» розповідає про Більбо Беггінса і його пригоди. Роман був опублікований в 1937 році і його приписали до дитячої літератури, хоча сам Толкін стверджував, що книга призначалася не для дітей. Також він створив понад 100 ілюстрацій для цієї розповіді.

Протягом багатьох років, Толкін створив твір, який вважається його шедевром - серію книг «Володар Перснів», що частково наповнений староєвропейськая міфами, але зі своїм власним набором карт, знань і мов.

Толкін випустив першу частину книги «Братство персня» в 1954 році; «Дві Вежі» і «Повернення Короля» в 1955 році, на цьому закінчивши трилогію.

Толкін залишив пост професора в 1959 році, опублікував есе, поетичну збірку«Дерево і Лист», і фантастичну казку «Коваль із Великого Вуттона». Його дружина Едіт померла в 1971 році, а сам Толкін помер 2 вересня 1973 року. У них залишилося четверо дітей.

До 125-річчя від дня народження Дж. Р. Р. Толкіна сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Толкін: задумливий, мрійник, учений дивак або Лицар на ілому коні...".