Чарівні мелодії зимових свят

Перегортаючи останні аркуші грудневого календаря, згадуємо усе, що довелося пережити цьогоріч. Рік, що минає був по своєму важкий і по своєму прекрасний. Але ми подолали усі негаразди і зробили багато добрих справ! Зібравши усе чудове, сміливо крокуймо далі!

Нехай різдвяна зірка світлом добра та надії осяє кожну домівку, наповнить любов’ю і милосердям наші серця, додасть сили, наснаги та оптимізму для втілення в життя найсміливіших задумів і планів.

Щастя, любові, злагоди, та достатку кожному!

З Новим роком! З Різдвом Христовим!

Михайль Семенко: лідер, урбаніст, деконструктор

 

Михайль Семенко (Михайло Васильович Семе́нко, 19 (31) грудня 1892, село Кибинці, Миргородський повіт, Полтавська губернія, нині Миргородський район, Полтавська область — 24 жовтня 1937, тюрма НКВС СРСР, Київ) — поет доби Розстріляного відродження; основоположник і теоретик українського футуризму (також відомого як панфутуризм), організатор футуристичних угруповань, редактор багатьох видань.

Модернізував українську лірику урбаністичною тематикою, сміливими експериментами з формою вірша, запровадив нові образи й створив слова, покликані відбити нову індустріалізовану добу. Загинув під час сталінського терору.

Син письменниці Марії Проскурівни.

Рання футуристична творчість Семенка просякнута урбаністичними й мариністичними мотивами й сюжетами, відзначається мовними і формальними експериментами й намаганням епатувати читача. Не зважаючи на пропаговану ним деструкцію форми й відкидання класичних і тогочасних літературних надбань, зокрема спадщини Шевченка, Олеся, Вороного, Філянського, Семенко мав чималий вплив на розвиток української модерної поезії 1920-х років, у тому числі й так званої пролетарської. Повне зібрання творів Семенка було видане в Харкові у трьох томах (1929—1931).

У 1985 році видавництво «Радянський письменник» видало в серії «Бібліотека поета» збірку його поезій.

До 125-річчя з дня народження Михайла Васильовича сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематьичний список "Михайль Семенко: лідер, урбаніст, деконструктор".

Розстріляна пісня Гната Хоткевича

Хоткевич Гнат Мартинович (літературний псевдонім Гнат Галайда) 31 грудня 1877 (12 січня 1878), Харків, Російська імперія — 8 жовтня 1938, в'язниця НКВС, СССР) — український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч. Жертва сталінського терору.

Літературну діяльність Хоткевич почав у 1897 році (оповідання «Грузинка» у львівському журналі «Зоря»). Подальші твори його великої літературної спадщини: оповідання «Блудний син» (1898), «Різдвяний вечір» (1899), цикл «Життєві аналогії» (1897—1901), збірка «Гірські акварелі» (1914); протягом 1914—1915 була написана низка оповідань під назвою «Гуцульські образки» (уперше надруковані 1923[2] у журналі «Червоний шлях»); повість «Авірон» (1928), роман «Берестечко» та інші. Найвизначнішим досягненням прозової творчості Хоткевича стала романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа» (1911), кілька разів перевидавана (у різних редакціях) пізніше. Хоткевич є автором низки драматичних творів, у яких відобразив антифеодальну та національно-визвольну боротьбу українського народу. Багата й тематично різноманітна літературно- мистецтвознавча спадщина Хоткевича. Серед іншого: «Григорій Савич Сковорода» (1920), низка наукових розвідок про Т. Шевченка, Ю. Федьковича, О. Кобилянську, «Музичні інструменти українського народу» (1930). За радянських часів Хоткевич багато перекладав із світової класики: Шекспіра (Ромео та Джульєтта тощо), Мольєра, Шіллера, Гюґо.

Належачи за радянських часів до політично ненадійних і стоячи осторонь тодішніх літературних дискусій, Хоткевич, проте, був одним з найпопулярніших письменників в Україні, про що свідчить поява його «Творів» у 8 томах (1928—1932). Але далі знову почалися утиски, внаслідок яких останній його роман «Довбуш» не був надрукований і лишилася незакінчена тетралогія про Т. Шевченка, над якою Хоткевич працював від 1928.

До 140-річчя з дня народження Гната Хоткевича сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Розстріляна пісня Гната Хоткевича".

Людина всієї України

В’ячеслав Чорновіл спішив працювати і жити – 24 грудня йому виповнилося б 80. Цей день українці відзначатимуть на державному рівні. Відповідний Указ президент України Петро Порошенко підписав ще 1 грудня.

В'ячеслав Максимович Чорновіл (24 грудня 1937 с. Єрки Київської області — 25 березня 1999, Бориспіль Київської області) — український політик, публіцист, літературний критик, діяч руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, політичний в'язень СРСР. Провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х — 90-х років; Герой України (2000, посмертно). Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975).

Ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акта проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р.

Разом із іншими видатними діячами започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників та дисидентів. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». Член Української Гельсінської групи. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки. Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаґанду» (1967–1969, 1972–1979, 1980–1988). Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Сумарно пробув у неволі 17 років. У 1990-1992 рр. — голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1990 р.

Кандидат у Президенти України на виборах 1991 р (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27 %). З 1992 р. і до смерті — голова Народного Руху України. З жовтня 1991 — Гетьман українського козацтва. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Ім’я В’ячеслава Чорновола давно стало символом мужності, витримки, принциповості та чесності. Україна пам’ятатиме В’ячеслава Чорновола як справжнього патріота, в якого слова ніколи не розходились зі справами.

До 80-річчя з дня народження В'ячеслава Максимовича Чорновола сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Людина всієї України".

В український наш край йде Святий Миколай

День святого Миколая в Україні кожного року відзначають 19 грудня. А чи написали ви йому листа і що саме попросили цього року? Та й чи впевнені, що заслужили ці подарунки? Якщо так, то вранці знайшли під подушкою все, що хотіли, якщо ж ні, то отримали різочку.

Хто такий святий Миколай

Той, хто "на всякий час помагай" – так співають у пісні. І, як виявляється, це не просто рима у куплеті, у цих словах – сам Миколай, який за своє життя став символом милосердя та жертовної любові. На відміну від більшості святих, яких впізнаємо за повір’ями чи легендами, цей був історичною постаттю.
Народився він у 270 році нашої ери в Патарі. На той час це було найбагатше місто півострова Лікії, що у Середземному морі. Батьки хлопчика – Феофан і Нона, жили заможно та глибоко вірили в Бога, відтак із перших днів виховували своє маля у християнському дусі. Принаймні, одразу його охрестили, а це тоді було рідкістю. Відтоді Миколай ріс із глибоким переконанням, що найстрашнішим у людському житті є вчинити гріх та стати на сторону зла, зійшовши зі стежини світлого та істинного.
Проте ледь досягнувши повноліття, юнак втратив своїх маму й тата, а спадком, який вони йому залишили, згодом допоміг нужденним. Зокрема, вдівцеві, який жив поблизу нього. Той мав єдину доньку, коханий якої був із багатої сім’ї. Зрозуміло, що родина хлопця і чути не хотіла про безприданницю, яка згодом прийде до них у дім. Тому Миколай подумав: "У мене є золото. Допоможу ним тому, хто страждає". І в один з вечорів він непомітно поклав мішечок із монетами у вікно спальні майбутньої нареченої. Тоді містом ходили чутки, що закоханим начебто допоміг ангел. І, почувши такі розповіді, Миколай вперше відчув себе щасливим.
Однак на цьому він не зупинився і у будинки знедолених час від часу приносив теплі речі, іграшки та їжу. Однак якось юнакові таки не вдалося втаїти своїх добрих діянь. Городяни вистежили Миколая і здивувалися, що цей сором’язливий хлопець має настільки щире серце. І за такі милосердні справи згодом містяни обрали його своїм єпископом. А у 325 році Миколай відвідав Перший Вселенський Собор у Нікеї.
В Україну культ Миколая-чудотворця прийшов разом із християнством. Про це свідчать церкви та храми, які збудували на честь цього святого. Зокрема, в 11 столітті такий звели на Аскольдовій горі у Києві, а через два століття – у Львові, під горою Будельниця, тепер – Княжою.

Ким опікується Миколай-чудотворець

Під покров Миколая потрапляють не лише дітлахи, які у ніч на 19 грудня терпляче чекають від святого дарунків. Угодник Бога ділиться своєю опікою також зі студентами, мандрівниками, водіями, торговцями та моряками. До слова, останні часто беруть образ чудотворця з собою на риболовлю. У народі ще кажуть, що святий Миколай береже людей і від стихійного лиха, особливо на воді. Знову згадуємо рядки найпопулярнішої пісні про нього: "…хто спішить у твої двори, того ти на землі й морі все хорониш від напасти".
Звертатися до Миколая у молитвах можуть і ті, хто перебуває у скруті, а також заміжні жінки, які просять чудотворця про спокійне сімейне життя.

Українські традиції у святковий день

Як ми вже згадували, найбільше цього свята чекає українська дітвора. У своїй уяві хлопчики та дівчатка, здебільшого, малюють таку картину: сивобородий чоловік із величезним мішком, в якому безліч подарунків, спускається з небес і у супроводі своїх помічників – ангелика та чортика, непомітно підкладає під подушку коробки з дарунками або прутики. Те чи інше він кладе тоді, коли начебто одержує вказівку від янгола, який переконує, що впродовж року дитина була слухняна, чи від чортика, який згадує, у чому малеча прогрішилась.

Як Миколая святкують за кордоном

Так само із нетерпінням подарунків від святого Миколая чекають і дітлахи з-за кордону. Щоправда, їх одержують швидше, ніж українські, майже на цілих два тижні, адже святкують цей день 6 грудня.
Така традиція, найімовірніше, походить із Німеччини, де батьки презентували своїм дітям новий одяг. А згодом почали робити це таємно, вночі, щоби малеча повірила в чудеса Божого угодника. Окрім нових штанців, светриків, шапочок чи курточок, діткам дарували ласощі, іграшки та шкільне приладдя. А от у голландський Роттердам святитель щороку припливає на човні з Іспанії, у місто він в’їжджає на коні, якого звати Амеріго, і тримає в руках єпископську палицю. Напередодні такого візиту дітвора акуратно розкладає перед вхідними дверима начищене взуття, щоби у день Миколая відшукати там солодощі. А біля них ще залишає гостинці для Амеріго: кілька морквинок і трішки сіна, щоби тваринка не зголодніла протягом ночі.
Своїм покровителем святого Миколая вважають жителі італійського містечка Сассірі, що розташоване на острові Сардинія. Головну увагу цього дня приділяють нареченим, яким дарують подарунки. Така традиція має назву "Rito delle nubili". Тим часом у сусідній Франції, в населеному пункті Сан-Ніколя-де-Пор, що у регіоні Лотарингія, дійство куди помпезніше. Тут організовують цілу процесію, що виходить у місто ввечері, і рухається головними вулицями. На її чолі – старець Миколай, поруч – привид, який у своїх руках несе різки, щоби ними впродовж шляху шмагати неслухняних діточок. Якщо такі знайдуться, їх хутчіш забирають у мішок.
А от у Польщі напередодні свята малеча розвішує біля каміна білі панчохи, і сподівається, що вранці знайде там цукерки та горіхи. До слова, традиція класти дарунки у шкарпетки, найімовірніше, виникла, коли одного разу святий вирішив допомогти трьом сестрам, які злидарювали, і кинув їм у димохід три мішечки з монетами. Вони впали саме у випрані шкарпетки, які дівчата розвісили на каміні.

Прикмети у день святого Миколая

Якою буде зима, чи як вродить урожай восени, в цей день може підказати погода. Варто лише уважно придивитися, наприклад, чи немає на деревах інею. Якщо гілки оповиті ним, тоді варто чекати багато хліба. Якщо цього дня падає дощ, це означає, що добре вродить озимина.
Визначають за погодою у цей день, яким буде літній Миколай. Кажуть, скільки випало снігу на 19 грудня, стільки ж трави буде 22 травня.
У бібліотеці вже панує святковий настрій, розпочато цикл новорічних виставок. Співробітники читальної зали №3 підготували казкову книжкову виставку "Фотограф із задзеркалля", присвячену Льюїсу Керролу.
Тож завітайте до нас у гості і відчуйте себе у КРАЇНІ ДИВ!

Сучасник поколінь прийдешніх

Куліш Микола Гурович (6 [18] грудня 1892, Чаплинка, Дніпровський повіт, Таврійська губернія, Російська імперія — 3 листопада 1937, ур. Сандармох, Карельська АРСР, РРФСР) — український письменник, режисер, драматург, громадський діяч, газетяр і редактор, діяч української освіти, педагог. Жертва сталінського терору.
Микола Куліш став драматургом, творчість якого відкрила нові напрямки у розвитку світового драматичного мистецтва XX-го і XXI століть.
Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя — 30 років із 45. Драматург писав навіть тоді, коли перебував на Соловках, в ув'язненні. За 1923 — 1934 роки Микола Куліш створив близько 15 п'єс. Проте тексти першого («На рыбной ловле») та останнього («Такі») твору були вилучені у письменника під час арешту, і тому вважаються втраченими.
Перші п'єси «97» (1924), «Комуна в степах» (1925) переважно реалістично-побутового характеру; комедія-фарс «Хулій Хурина» (1926) має експресіоністичні риси; «Зона» (1926) — гостра сатира на партійних кар'єристів, комедія «Отак загинув Гуска» (1925) має елементи символізму. Творчою вершиною стали п'єси «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929). Тема цих п'єс — облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. «Патетична соната» (1929) показує боротьбу трьох сил — комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-18 рр. У п'єсі використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп).
У 1930-х рр. Куліш написав п'єси «Маклена Граса» (1933), «Прощай, село» (1933), «Поворот Марка» (1934), «Вічний бунт» та ін. Твори Куліша гостро критикувала офіційна критика. Більшість його творів були поставлені на сцені театру «Березіль» Л. Курбаса.
Запрошуємо до читальної зали №2 переглянути книжкову виставку "Сучасник поколінь прийдешніх".

Геніальний ювелір української пісні

Леонтович Микола Дмитрович (* 1 (13) грудня 1877, с. Монастирок, Брацлавський повіт, Подільська губернія, Російська імперія — † 23 січня 1921, с. Марківка, Гайсинський повіт, Подільська губернія, Українська Соціалістична Радянська Республіка) — український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Автор широковідомих обробок українських народних пісень для хору «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть».

Його обробка «Щедрика» відома у всьому світі як різдвяна колядка (англ. «Carol of the Bells»).

Основу музичної спадщини Леонтовича становлять хорові мініатюри — обробки українських народних пісень, які й донині є неперевершеними і їх виконують всі українські хори в Україні й діаспорі. Це позначені великим талантом композитора перлини народного мелосу «Щедрик», «Козака несуть», «Дударик», «Із-за гори сніжок летить», «Женчичок-бренчичок», «Гаю, гаю, зелен розмаю» та багато інших. На основі українських народних мелодій Леонтович створював цілком оригінальні самобутні хорові композиції, всебічно художньо переосмисливши їх, надавши їм неповторного звучання. Леонтович був одним з перших серед майстрів української музики, які по-новому інтерпретували фольклор, використовуючи музичні надбання європейської музично-хорової культури. Водночас почерк Леонтовича вирізняється з-поміж інших граничною гнучкістю і природністю руху голосів, ювелірною виробленістю деталей. Леонтович вдало використав традиції імпровізаційності в творчості українських кобзарів, які кожну нову строфу тексту пісні інтерпретували по-новому. Леонтович застосовував темброву варіантність виконання народних рапсодів у своїх обробках, надаючи хору можливість розкрити велике розмаїття гармонії, контрапункту. Послідовно втілюючи в своїх обробках ідею гармонізації й поліфонічності, Леонтович, маючи глибоку й різнобічну музичну освіту, широко використовував найкращі досягнення світової хорової техніки.

Тематика хорових мініатюр композитора надзвичайно різноманітна. Це обрядові, церковні, історичні, чумацькі, жартівливі, танцювальні, ігрові пісні. Одне з центральних місць у творчості Леонтовича посідають хори на побутові теми. Це, зокрема, «Ой у лісі при дорозі», «Ой темная та невидная ніченька», «Мала мати одну дочку», «Ой з-за гори кам'яної». Вони характерні динамічним розгортанням сюжету, активною драматизацією подій та образів. Взірцем такого високого драматичного піднесення може слугувати народна пісня «Пряля», в якій Леонтович досяг рівня трагічної балади.

В піснях-реквіємах «Козака несуть», «Із-за гори сніжок летить», «Смерть» Леонтович талановито переосмислив мелодику народного плачу, використовуючи специфічне звучання окремих голосів і цілих хорових груп, застосовуючи різні хорові звукові ефекти, наприклад, спів із закритим ротом.

Найвищим досягненням композитора вважають пісні «Щедрик» і «Дударик», в яких Леонтович досягнув максимальної ритмічної організації. Особливо популярним був і залишається «Щедрик», в якій органічно поєднані прийоми народного багатоголосся з досягненнями класичної поліфонії й кожен голос відіграє цілком самостійну виражальну роль, відтворюючи найтонші зміни настрою в пісні, подаючи кожен художній образ у граничному завершенні.

Запрошуємо до читальної зали №1 переглянути книжкову виставку "Геніальний ювелір української пісні".

Участь у настановчих конференціях

На запрошення кандидата педагогічних наук, доцента кафедри української мови Котух Наталії Віталіївни співробітники бібліотеки взяли участь у роботі настановчих конференцій для студентів 3 та 5 курсів, які вирушають на педагогічну практику.

 

 

Завідуюча сектором культурно-просвітницької роботи бібліотеки Ганжа Катерина Вікторівна представила студентам книжкову виставку, розповіла де шукати потрібну літературу та запросила до співпраці.

Людина в державі: гармонія права

 

10 грудня міжнародна спільнота відзначає День прав людини (Human Rights Day). У цей день в 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини - перший універсальний міжнародний акт з прав людини.

Вперше цей день став відзначатися в 1950 році після того, як Генеральна Асамблея прийняла резолюцію 423 (V), що закликає всі держави і зацікавлені організації встановити 10 грудня кожного року як День прав людини.

Метою проголошення цього дня є привернення уваги "людей у всьому світі" до Загальної декларації прав людини як до загального ідеалу для всіх людей і народів.

Загальна декларація прав людини включає в себе широкий перелік політичних, громадянських, соціальних, культурних та економічних прав.

Вона внесена до Книги рекордів Гіннесса як документ, перекладений на понад 400 мов і діалектів, що свідчить про її універсальний характер і масштаби її поширення.

Хоча Декларація не є обов'язковим до дотримання документом, вона сприяла введенню більш 60 інструментів в галузі прав людини, що сформували єдиний міжнародний стандарт у цій галузі. На її основі здійснювалася розробка інших міжнародних угод. 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН були прийняті Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, які набули чинності в 1976 році. Укладені під егідою ООН чотири міжнародні документи (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права; Факультативні протоколи до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) часто називають Міжнародний білль про права людини (International bill of human rights). На основі цих міжнародних документів Рада безпеки ООН може застосовувати примусові санкції проти тих режимів, які допускають явні порушення прав людини.

За дотриманням прийнятих пактів, конвенцій і договорів з прав людини спостерігає Верховний комісар ООН з прав людини, рішення про заснування мандата якого було прийнято в 1993 році у Відні (Швейцарія) на Всесвітній конференції з прав людини. Верховний комісар представляє доповіді Комісії з прав людини ООН, а через Економічну і соціальну раду ООН (ЕКОСОР) направляє їх Генеральній Асамблеї. Верховний комісар повинен вживати заходів щодо серйозних порушень прав людини і вживати попереджувальні дії.

Прийняття на Всесвітній конференції з прав людини 1993 року Віденської декларації та Програми дій ознаменувало початок нових зусиль із захисту і заохочення прав людини. У Віденській декларації і Програмі дій був закріплений універсальний характер прав людини і необхідність боротьби з усіма формами расизму, дискримінації, ксенофобії та нетерпимості. У документах підкреслюються також права жінок, дітей, меншин і корінних народів.

Загальний рівень співробітництва держав у галузі прав людини доповнюється регіональним, що дає можливість враховувати політичні, історичні, культурні, економічні особливості регіону і відображати все це в прийнятих документах. До них, зокрема, відносяться Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Європейська соціальна хартія 1961 року, Американська конвенція про права людини 1969 року, Африканська хартія прав людини і народів 1981 року, Арабська хартія про права людини 1994 року.

Права людини в галузі освіти, культури, науки передбачені в конвенціях, прийнятих у рамках ЮНЕСКО. Зокрема, в 1960 році була прийнята Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти. Такою дискримінацією є будь-яке розходження, виняток, обмеження або перевага, мета чи наслідок якого полягають у знищенні або порушенні рівності відносин в області освіти, що проводяться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, економічного становища або походження.

Розвиток концепції прав людини призвів до того, що права дитини були виділені в особливу категорію. У 1959 році ООН прийняла Декларацію прав дитини, в якій були проголошені соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей. У листопаді 1989 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про права дитини. Конвенція містить 54 статті, що враховують практично всі моменти, пов'язані з життям і положенням дитини у суспільстві.

Всі її положення зводяться до чотирьох вимог, що забезпечують права дітей: виживання, розвиток, захист і забезпечення участі в житті суспільства.

У 1966 році було засновано премію ООН у галузі прав людини, якою нагороджуються ті, хто вніс видатний внесок у справу заохочення та захисту прав людини. Ця премія присуджується раз на п'ять років у річницю проголошення Загальної декларації прав людини. Вперше вона була вручена в 1968 році.

Запрошуємо до читальної зали №4 переглянути книжкову виставку "Людина в державі: гармонія права".

Сміливість, честь, відвага

 

6 грудня в Україні щороку відзначають День Збройних Сил України. Українці не приховують, що на сьогодні вони найбільше довіряють церкві, волонтерам та армії.

Після анексії Росією Криму та з початком війни на Донбасі довіра українців до ЗСУ неабияк зросла, та й сама армія з її подоби перетворилась на потужну військову структуру, яка здатна захистити своїх громадян.

У День Збройних сил України пропонуємо 12 важливих фактів, які ви могли не знати про українську армію:

1. ТОП-30 найсильніших армій світу

За даними рейтингу мiжнародної компанiї "Global Firepower", у 2017-му році українська армія посідає 30-те місце зі 133 армій держав світу.

За даними цього ж таки британського дослідження, на сьогодні українська армiя має на озброєннi 2449 танкiв, 8217 бойових броньованих машин, 1302 одиницi самохiдної артилерiї, 1669 одиниць ствольної артилерiї, 625 реактивних систем залпового вогню.

Українська військова авіація налічує 39 винищувачів, 66 штурмовикiв, 89 транспортних кораблiв i 34 бойовi гелiкоптери.

2. Одна з найпотужніших армій Європи після розвалу СРСР

Після розпаду Радянського Союзу армія України була однією з найпотужніших у Європі, оскільки успадкувала ядерну зброю та відносно сучасні зразки озброєння та військової техніки.

Тоді під юрисдикцію України перейшли 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад (9 293 танки і 11 346 бойових машин), бригада спецпризначення, 9 бригад протиповітряної оборони (ППО), 7 полків бойових вертольотів, три повітряні армії (близько 1 500 бойових літаків) і окрема армія ППО.

На сьогодні Збройні сили України структурно поділені на 3 види та 2 окремі роди військ:

• Сухопутні війська
• Повітряні сили
• Військово-морські сили
• Сили спеціальних операцій
• Десантно-штурмові війська України
• Інші підрозділи (допоміжного характеру)

3. 250 тисяч особового складу

На час проголошення Україною незалежності чисельність військ в Україні сягала майже мільйона (980 тисяч осіб).

У жовтні 2017-го чисельність Збройних сил України наблизилася до максимально передбаченої законом позначки в 250 тисяч осіб.

4. Перша у світі добровільно позбулась ядерної зброї

Українська армія була першою у світовій історії, яка добровільно відмовилась від володіння ядерною зброєю. Станом на 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.

Восени 2001 року шляхом підриву була знищена остання шахта для запуску міжконтинентальних балістичних ракет, що розташовувались у Миколаївській області. Після цієї події Україна втратила останню можливість оперувати ядерними озброєннями.

5. Анексія Криму забрала 85% флоту

У березні 2014-го в період анексії Криму Україна втратила приблизно 85% кораблів свого флоту, ключові військово-морські бази та розвинену інфраструктуру для базування флоту на території півострова. Штаб ВМС України був перенесений в Одесу.

За даними Global Firepower, на сьогодні загальні військово-морські активи України становлять 25 одиниць, серед них: 1 фрегат ("Гетьман Сагайдачний"), 1 корвет, 3 сторожові кораблі та 1 військовий корабель.

Військово-морські сили ЗСУ сьогодні налічують приблизно 11 тисяч особового складу.

6. Перший генерал незалежної України

Першим українським генералом, який ніколи не служив в радянській армії став Олег Мікац – у серпні 2015-го йому було присвоєно звання генерал-майора.

7. Жінки і армія

Станом на березень 2017-го в Збройних силах України проходили військову службу та працювали 54 тисячі жінок, з них понад 20 тисяч є військовослужбовцями. Проте в українські армії на сьогодні немає жодної жінки зі званням генерала.

8. Відновлення призову

У жовтні 2013-го президент-втікач Віктор Янукович скасував призов на строкову військову службу. Проте у травні 2014-го після перемоги Революції гідності призов на строкову військову службу був відновлений указом виконувача обов'язків Президента України Олександра Турчинова.

9. Нові погони

5 липня 2016 року Президент України Петро Порошенко затвердив документ "Предмети уніформи і знаки відмінності Збройних сил України", яким прибрав радянські п'ятикутні зірки з погонів українських військових. Тепер на погонах українських армійців з’явились відзнаки у формі ромба.

Розробляючи оновлену символіку на погонах українських військових, фахівці взяли до уваги історичні відомості та традиції української армії ще з часів Запорізької Січі.

10. Сили спеціальних операцій

У січні 2016-го в Україні були створені Сили спеціальних операцій (ССО) – окремий рід сил ЗСУ, до складу якого входять частини спеціального призначення і підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій. Вони мають спеціальні можливості у сферах розвідки, прямих акцій та військової підтримки для виконання складних, небезпечних, інколи політично чутливих операцій, що проводить командування ССО. Все заради єдиної мети – знищення ворога держави.

Проект українського музиканта Андрія Антоненка Riffmaster створив для ССО неформальний гімн "Тихо Прийшов, Тихо Пішов".

11. Нове свято

У 2017-му радянська традиція відзначати день десатника в Україні 2 серпня відійшла в історію. Тепер жодних купань у фонтанах у біло-синіх тільниках.

21 листопада в Україні з'явилось нове свято – День десантно-штурмових військ.

Блакитні берети замінили на бордові із новим беретним знаком.

12. Армія Європи, що воює

На сьогодні українська армія є єдиною в Європі та однією з небагатьох у світі, яка веде сухопутну війну – гідно протистоїть ворогові та відстоює територіальну цілісність держави.

Вітаємо українських захисників з Днем Збройних сил України! А також запрошуємо до наукового абонементу переглянути книжкову виставку "Сміливість, честь, відвага".

Армія народжена війною

Сьогодні кафедра української мови провела виховний захід до Дня Збройних сил України. На заході був присутній Тарас Синяговський, який із березня 2014 року, у перші дні російсько-української війни, пішов захищати країну в лавах батальйону «Айдар». Під Луганськом 17 червня був тяжко поранений та потрапив в полон разом зі своїм командиром Надією Савченко.

 

 

 

 

 

Тарас Вікторович розповів присутнім про АТО, про людей, які ціною свого життя захищають наше мирне небо.
Талановита студентська молодь дарувала пісні, вірші. До заходу бібліотека підготувала книжкову виставку "Армія народжена війною".

Мандрівний учитель життя

Григорій Савич Сковорода (22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.
Ставлення до релігії
Твори Сковороди за життя друкувались сотнями екземплярів, бо тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для монашества». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського «православ’я», спираючись у своїй філософії на Біблію. Сковорода повчав, що царство людини знаходиться всередині неї і
“Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки людина не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі.”
“Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом.”
“Святість життя полягає в робленні добра людям».”
Офіційна московська релігія ділила людство на більш благословенних Богом і менш благословенних, а навіть і таких, що перебувають ніби під прокляттям, себто кріпаків. А Сковорода вчив, що«всяка праця благословенна Богом», а розподіл місць коло Бога називав непростимим гріхом. Московське «православ’я» і взагалі все московське духовенство було нетерпимим до всього чужого як єретичного, «неправославного». Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії — шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця ціль недосяжна, і щастя людини полягає саме в тому, що вона все мусить шукати правди. До цієї мети можна йти різними шляхами, і тому нетерпимість до тих, хто інакше думає, не знаходить виправдання. Так само й релігійна нетерпимість не знаходить виправдання, бо вічна правда проявляється на цьому світі в різних формах. Будучи у ставленні до себе самого цілковито безкомпромісним і осягнувши внаслідок цього повну гармонію між своєю наукою та своїм життям, Сковорода був надзвичайно лагідний і оглядний у ставленні до інших.
Тема свободи
Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що носив багатозначний заголовок лат. «De libertate» («Про свободу») він писав тодішнім жаргоном, винесеним із Академії:
Что то за вольность? Добро в ней какоє?

Іни говорять, будто золотоє.

Ах, не златоє: єсли сравнить злато

Против вольности, єще оно блато…

Будь славен вовік, о муже ізбранне,

Вольности отче, герою Богдане!
Згадка про Богдана та й самий заголовок вірша не залишають сумніву, про яку саме «вольность» думав тут Сковорода. На особистій моралі, як писав С. Єфремов, він очевидно не спинявся, а зв’язував її з громадським і національним ладом — «сопрагаючи, — як сам висловлювався, — сродную собі частную должность (обов’язок) з общею (загальною)». Такі думки не подобались московській цензурі.
Тема дружби
Як на джерело радощів, а звідси — душевного здоров’я, Сковорода вказує на дружбу. Однак вибирати друзів треба дуже обачно, оминаючи підлабузників і криводушних. Бо нерідко нещирі друзі залучають молоду людину до непомірності, спокушаючи запевненнями, що для чистого все чисте; у таких випадках треба рішуче побороти соромливість і твердо відмовити, а надалі і взагалі відмовитися від спілкування з такими людьми, — застерігає наставник. Якщо «ми охоче підтримуємо зносини з людьми, які ще досі здорові, але розум яких пошкоджений і насичений отруйним вченням», ми ризикуємо втрапити у їхнє становище.
Ставлення до життя
В одному з пізніших послань Сковорода розповідає про зустріч з ченцем, якого
“страшенно мучить демон печалі, і який звичайно називають бісом меланхолії. (…) Даючи поради цій людині, я сам ледве не пропав. (…) Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух в себе вбираємо.”
Ця історія виглядає особливо повчальною, оскільки учитель, визнаючи, що сам піддався печалі, показує, як поборов цей стан: у сні він звернувся по допомогу до Всевишнього:
“Якщо Бог всюди, якщо він присутній і в цьому черепку (при цьому я підняв черепок з землі), то для чого ти шукаєш розради в інших місцях, а не в самому собі? Адже ти є кращим з усіх творінь.”
Прикметним є те, що, на відміну від багатьох мудреців, Григорій Сковорода не протиставляє душу й тіло, усвідомлюючи, що людина — це поєднання одного та іншого, а відтак вона мусить ставитися однаково дбайливо до обох частин своєї натури. У багато напучуваннях Сковорода порівнює душу й тіло та їхні функції: «обов’язково і саме щоденно підкидай у душу, як у шлунок, слово або вислів», «…те, що побачиш і почуєш, перетворюй у споживний і рятівний сік, як тварина, що повинна бути принесена у жертву Богові» про спілкування з різними людьми він каже: «їжа добра, але що з того, якщо вона не подобається твоєму шлунку» тощо.
Сам Сковорода виявляє неабияку обізнаність з медичними теоріями античних лікарів: він зазначає, Гален, міркуючи про здоров’я, радив хлопчикам і юнакам вживати холоднішу, а старим — теплішу їжу, і тлумачить цю думку так: з гарячої їжі розвивається зайва вологість, а звідси — катар, нежить, гній, вологість, згущена жаром. Плутарх так само вважав причиною всіх хвороб надлишок вологи в тілі:
“хвороба, всяка зараза і запалення не можуть прищепитися, коли тіло холодне, позбавлене слизу і легке, як корок (…), то зроби його тоншим, скорочуючи надмірну їжу й уникаючи вогню, породженого вином, звідки всі пороки душі, а з останніх, у свою чергу, — всі хвороби тіла”
Сковорода конкретизує зв’язок між духовними та тілесними недугами: людина, яка зловживає м’ясом та алкоголем, довго зупиняється на тривожному роздумі — «звідси передчасне старіння, коли не щось гірше». У 26-му листі до Михайла Ковалинського, вміло користуючись латинською клінічною термінологією, він перелічує хвороби та стани, які, за його спостереженнями, найпоширеніші серед людей: короста (scabies), пропасниця (febris), водянка (hydrops), епілепсія (epilepsia), кашель (tussis), виснаження (lassitudo), тощо.
Лише в 1798 році вийшов друком його «Нарциз, або пізнай самого себе», та і то без його прізвища. В 1806 р. журнал «Сіонський Вєстник» видрукував ще деякі його твори. Потім у Москві в1837–1839 рр. вийшли окремо деякі його твори, і лише в 1861 році видруковано першу, але зовсім неповну збірку його творів. Краща й більша збірка, але теж не повна, вийшла в 1896 р. в Харковіпід редакцією професора Д. Багалія. Тут видруковано 16 творів, причому з них 9 уперше! Крім того надруковано тут біографію Сковороди та деякі його вірші. Ще одне видання творів Григорія Сковороди вийшло в 1912 році в Петербурзі під редакцією В. Бонч-Бруєвича. Тут видруковано (?) творів нашого філософа і дуже гарна його біографія пера М. Ковалинського, що був учнем Сковороди. Але повного видання творів нашого філософа й досі нема, бо різні його рукописи знаходяться по різних архівах та бібліотеках.
До 295-річчя з дня народження Григорія Сковороди сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Він навчав, як жити, а жив, як навчав", а також запрошуємо переглянути книжкові виставки у читальній залі №2 "Життя і слово Григорія Сковороди" і на художньому абонементі "Мандрівний учитель життя".

 

Ексклюзив про інклюзив

У неділю, 3 грудня, відзначають Міжнародний день інвалідів. У цей день Генеральна Асамблея ООН закликає всі держави і міжнародні організації співпрацювати у проведенні заходів, що сприяють інформуванню громадськості та інтеграції людей з інвалідністю у суспільство.
Міжнародний день інвалідів був встановлений Генеральною Асамблеєю ООН в 1992 році на 47-й сесії. Генеральна Асамблея закликала всі держави-члени ООН сприяти проведенню відповідних заходів у вказану дату - 3 грудня.
Метою встановлення цього дня є інтеграція людей з інвалідністю в життя суспільства. Також одними з основних мотивів є захист прав і свобод, гідності, звернення уваги суспільства на проблеми тих, хто втратив працездатність.
1981-й рік був встановлений роком інвалідів. По закінченню періоду, присвяченого поліпшенню становища інвалідів у суспільстві та підвищення рівня інформованості населення, були підведені підсумки, які показали позитивні результати. Після було встановлено Десятиліття інвалідів - з 1983 року по 1992 рік. По закінченню Десятиліття Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення встановити щорічний Міжнародний день інвалідів, який відзначають 3 грудня.
Міжнародний день інвалідів відзначають люди з фізичними, сенсорними, інтелектуальними і психічними порушеннями, а також їх друзі та близькі люди.
Запрошуємо до читальної зали №1 переглянути книжкову виставку "Ексклюзив про інклюзив".

Доля вченого в долі України

Степан (Стефан) Львович Рудницький (3 грудня 1877, Перемишль, Австро-Угорщина — 3 листопада 1937, урочище Сандармох, Карельська АССР) — український географ і картограф, академік ВУАН. Основопорядник української фізичної, політичної та військової географії. До 1997 панувала думка про загибель Степана Рудницького на Соловках. Брат відомого письменника Юліана Опільського, швагро Станіслава Дністрянського.
Степан Рудницький значною мірою засновник української геоморфології, антропогеографії, фізичної, політичної, соціально-економічної та демографічної географії. Особлива заслуга Рудницького в тому, що він започаткував картографічний напрямок в українській географії. Розробляти географічні карти українською мовою почав у Львові, продовжував на еміграції у Відні, а також у радянській Україні. Завдяки йому Україну чи не вперше було представлено в картографічних працях як цілісну просторову одиницю.

Оригінальну концепцію С. Л. Рудницький виклав у працях «Україна з політично-географічного становища» (1916), «Україна і великодержави» (1920), «Українська справа зі становища політичної географії» (1923). Ці праці Степана Рудницького, мабуть, найкращі у всій дотеперішній українській політології, мають і досі актуальне значення для справи державних змагань українського народу, формування його національної ідентичності, усвідомлення його ролі та місця в загальноєвропейському процесі демократичного оновлення. Концепція С. Л. Рудницького з'явилася у той час, коли виникла нагальна потреба інформувати світ про українські проблеми. В ній на оригінальній основі досліджуються і викладаються проблеми України, її національні, політичні, економічні і територіальні інтереси, наводяться докази для країн Західної Європи і світу про користь, яку вони могли б мати від утворення української держави. На основі аналізу політико-географічного розвитку та політичного життя Європи і світу С. Л. Рудницький приходить до висновку, що «тільки національним державам належить будучина. Модерна світова політика повинна підпирати творення винятково національних держав. Цього вчить досвід останніх століть». Стосовно української перспективи С. Л. Рудницький стояв на позиціях української національної державності. Це питання він розглядав у європейському контексті: «Утворення української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи, так важному для світового господарства й для світової політики. Без національної української держави доживемо в найкоротшому часі до нових тяжких воєнних і революційних катастроф».
Українська національна держава має формуватися у контексті геополітичних зв'язків з іншими державами і народами. Серед цих держав і народів найбільше значення відводилося Росії, Польщі і Німеччині. С. Л. Рудницький вважав, що відсутність власної держави робить націю беззахисною у розв'язанні соціально-економічних, національно-політичних та інтелектуальних проблем. Без незалежної демократичної національної держави виникають умови для політичного, економічного та культурного гноблення одних народів іншими. Свідомість підневільної нації уражена комплексом неповноцінності, меншовартості, байдужості, лукавства до всього сущого «на нашій, не своїй землі». При таких спотворених умовах гідний і чесний представник українського народу не має перспектив для свого розвитку і повинен зникати, в той час як мерзенний і ганебний без докору і каяття множиться і розширює свій ареал. Річ у тому, що деспотія і демократія існують у різних вимірах, і те, що є сутністю першої, неприйнятне для другої. Вільний народ має свою національну школу, і вона виховує патріотів рідного краю, творить духовну й матеріальну основу їхнього гаразду. У народу-раба є чужа школа, яка не сприяє його духовному розвиткові. С. Л. Рудницький підкреслював, що самостійний народ, або нація, є частиною людства, що має лише їй притаманні неповторні «питомі прикмети», які об'єднують «усі індивідуа» в одну своєрідну цілісність:

• расова належність (антропологічна відмінність),
• окрема мова (з літературою, наукою тощо),
• історичні традиції і змагання на культурній, економічній, політичній ниві,
• своєрідна культура і прагнення до її збагачення,
• суцільна національна територія як передумова і основа національної держави.

Маючи усі «питомі прикмети» самостійної нації, український народ своєї незалежності не зумів відстояти. С. Л. Рудницький вважав, що основна причина цього в слабкій загальній освіті української інтелігенції та у відсутності у неї здорової національної свідомості. Будівництво держави спиралося на «всякі сурогати». «Провідники» ніколи не вірили в державну незалежність України, за національний ідеал не боролися, духу нації не розуміли, до інтересів народу були байдужі. Інтелігенція, що формувалася на бездержавних традиціях, нездатна була виконати функції державної самоорганізації. Ці та інші ідеї С. Л. Рудницького щодо завдань українознавства було покладено в основу сучасної йому концепції. Згідно з цією концепцією, предметом українознавства є генезис, сутність, перспективи розвитку України й українства як природних, історично суб'єктних, всепланетарних феноменів.
Українознавство — шлях до самопізнання й самотворення українства, здійснення ним своєї історичної місії. Українознавство спрямоване на навчання та виховання особистості з високою національною, громадянською самосвідомістю, спроможною бути творцем у полікультурному просторі. Коли нація виборює свободу та право бути вільною серед інших, то ідеї державотворення в усій розмаїтості є конче необхідними для засвоєння кожною свідомою людиною. Важливо підкреслити методологічний внесок С. Л. Рудницького в розширення спектру українознавства.
Його уявлення щодо функцій географічного знання в системі українознавства мали перспективний та концептуальний характер: роль і функції географії необхідно витлумачувати у річищі культурологічного і народознавчого аспектів; вона є одним з найпошанованіших складників людського знання і культури в цілому, зокрема має слугувати важливим дійовим чинником формування самої духовності українського народу; географія є природничою наукою, але, включаючи в себе антропогеографічну гілку досліджень, вона опиняється безпосередньо на межі з гуманітарним знанням широкого змісту. Такий підхід значно розширює систему українознавчих досліджень, поєднує соціогуманітарну і природничу методологію. Славнозвісний німецький географ Альбрехт Пенк, у якого С. Л. Рудницький навчався у Віденському університеті, доклав багато зусиль, щоб полегшити долю заарештованого учня, якого він підтримував упродовж усього життя. А. Пенк згадував у листі від 3 листопада 1933 р.: «Я пишаюся тим, що підготував справжніх працьовитих учнів, серед яких хотів би назвати Степана Рудницького, про якого я, на жаль, останнім часом нічого не чую». А. Пенк писав у Ленінград з проханням створити можливість С. Л. Рудницькому для наукової праці. Але відповідь з Ленінграда на клопотання А. Пенка так і не надійшла.
В 1904 р. у науково-популярному додатку №12 львівського часопису «Учитель» виходить стаття С. Рудницького «Дещо про Антарктиду». Це була одна з перших в україномовному друці наукових публікацій на тему тоді ще маловивченого материка.
Рудницький створив велику школу українських географів, до якої належали В. Баб'як, В. Буцура, В. Геринович, М. Дольницький, М.Іваничук та інші.
До 140-річчя від дня народження Степана Рудницького сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Доля вченого в долі України".

М. І. Лобачевський – засновник неевклідової геометрії

  Микола Іванович Лобачевський (20 листопада (1 грудня) 1792, Нижній Новгород — 12 лютого (24 лютого) 1856, Казань) — російський математик, творець однієї з неевклідових геометрій — геометрії Лобачевського.
“Ти, Лобачевський, будеш розбійником!” — вигукував розгніваний учитель латинської мови. Майбутній учений, винахідливість якого на різноманітні витівки була невгамовною, прибив цвяхом до столу класний журнал перед самим носом викладача, який трохи задрімав на уроці. І ніхто тоді не здогадувався, що поряд із ними живе геній, якому доведеться зробити революцію в науці, злетіти над своїм часом, увійти в безсмертя.


У науковій і педагогічній діяльності Лобачевський не обмежувався математичними дисциплінами: вивчав хімію, анатомію, агрономію, ботаніку; в університеті для дорослих читав лекції з вищої математики, механіки, гідростатики, астрономії, а для учнів ремісничої школи читав лекції з так званої “народної фізики”. Крім того, він проводив цікаві метеорологічні спостереження, конструював термометри, будував вулики, вивчав рідкісні рослини, був головою двох секцій Казанського економічного товариства.
Але світову славу вченого йому принесли геніальні дослідження в галузі геометрії. Він упевнено і наполегливо шукав розв’язання проблеми, яка протягом більш як дві тисячі років вважалася недоступною. Наслідком цих досліджень була праця, яку він 23 лютого 1826 р. подав на засідання фізико-математичного відділу університету. Це була написана французькою мовою доповідь на тему: “Стислий виклад принципів геометрії з точним доведенням теореми про паралельні лінії”. У листі до фізико-математичного відділу Лобачевський просив розглянути його працю і, якщо її буде схвалено, надрукувати в “Учених записках університету”. Але жодної рецензії не було подано на цю працю Лобачевського, та й сама доповідь зникла. За неї забули, тільки через 8 років у протоколах засідань факультету з’явився запис про передачу доповіді в архів. Тоді ніхто не знав, що саме в цій доповіді Лобачевський виклав своє велике відкриття. Через 3 роки, тобто у 1829 p., Лобачевський опублікував у журналі “Казанский вестник”, що видавався співробітниками університету, статтю “Про начала геометрії”. У цій статті основні поняття геометрії — точки, прямі, геометричні побудови тощо — Лобачевський пояснював за Евклідом, бо перші 10 аксіом Евкліда він прийняв без змін. Від V постулату Евкліда Лобачевський відходить і будує нову, як він називає, “уявну геометрію”.
З цих міркувань випливає низка теорем і наслідків, які різко відмежовують нову геометрію від геометрії Евкліда. Так, кут паралельності в Евкліда завжди прямий, отже, є величиною сталою, а в Лобачевського він завжди гострий і величина його змінюється залежно від довжини перпендикуляра CD. Якщо перпендикуляр збільшується, то кут паралельності зменшується; якщо ж перпендикуляр зменшується до нуля, то кут збільшується, наближаючись до прямого кута. За Евклідом сума внутрішніх кутів трикутника стала і дорівнює 2d, у Лобачевського ця сума змінна і завжди менша за 2d. Із зменшенням трикутника ця сума наближається до 2d. Прямокутника в геометрії Лобачевського не існує. Отже, не існує і квадрата. У геометрії Лобачевського не існує подібних фігур.
Хоч ряд визначних учених тодішньої Росії і не визнавали геометрії Лобачевського, не розуміли її, сам він був твердо переконаний, що така геометрія об’єктивно існує в природі.
Лобачевський розв’язав задачу, яку протягом більш як двох тисяч років марно намагалися розв’язати багато видатних учених-математиків: він довів, що V постулат Евкліда не можна дістати як теорему з інших постулатів і аксіом, які містяться в “Началах” Евкліда. Він довів також, що Евклідова геометрія не є єдино можливою геометрією. Це спростовувало ідею німецького професора Канта про те, що людина народжується з уявленням про зовнішній світ, де діє лише Евклідова геометрія.
Відкриття Лобачевського поставило перед математикою багато нових проблем, зокрема про властивості образів у новій геометрії, про її взаємозв’язок з геометрією Евкліда тощо.
Це була справжня революція в науці.
У тодішній Росії найвидатніші математики, такі, як академіки М. В. Остроградський, В. Я. Буняковський, не зрозуміли глибоких ідей нової геометрії. М. І. Лобачевський двічі надсилав свої праці до Петербурзької Академії наук, але, на підставі негативних рецензій М. В. Остроградського, їх не публікували. Проте серед російських учених були й такі, які розуміли суть нових ідей. Так професор Казанського університету П. І. Котельников у 1842 р. виступив на захист геометрії М. І. Лобачевського.
Запрошуємо до читальної зали №3 переглянути книжкову виставку "М. І. Лобачевський – засновник неевклідової геометрії".

Треба бити на сполох

 

1 грудня відзначають Всесвітній день боротьби зі СНІДом.

Синдром набутого імунодефіциту назвали "Чумою 20 століття". Від початку епідемії у світі заразилися близько 80 млн осіб. Більше 30 млн померли. Ряд учених вважають, що ВІЛ був переданий від шимпанзе до людини приблизно 1926 року. Згідно з останніми дослідженнями, людина перейняла цей вірус у Західній Африці.

1-й чоловік помер від сніду 1959 року в Конго. А вже через 10 років перші випадки захворювання зафіксували в США серед повій.Тоді медики не звернули на них особливої уваги, вважаючи захворювання рідкісною формою пневмонії. Вірус поширювався світом і 1978 року вже в Швеції, Танзанії і Гаїті виявили симптоми одного і того ж захворювання.

1981 року в різні клініки Лос-Анджелеса, Сан-Франциско стали надходити молоді люди нетрадиційної сексуальної орієнтації з захворюваннями, які не характерні для їх віку. Тоді Центр по контролю і профілактиці захворювань США повідомив про нову хворобу. У Штатах виявили близько 440 носіїв ВІЛ. Близько 200 з цих людей померли.

Оскільки більшість хворих були гомосексуалістами, нова хвороба отримала назву "імунодефіцит, що передається гомосексуалістами" або "гомосексуальний рак" (А gay cancer).

Існують різні теорії виникнення вірусу. На початку епідемії учені з США припустили, що гей-стюард з Канади Гаетан Дюга подорожував по всьому світу і таким чином "розніс" ВІЛ. Його назвали "нульовим пацієнтом".

Сам Дюга стверджував, що за своє життя мав близько 2500 сексуальних партнерів по всій Північній Америці. Проте вірус у США виявили раніше, тому вважати Дюга 1-м зараженим — помилково.

Зараз науковці сходяться на думці, що ВІЛ - це нащадок вірусу імунодефіциту мавпи (ВІМ). Дослідники університету Алабами зробили вирішальне відкриття. Вони знайшли ВІМ, який був майже точною копією ВІЛ.

В Україні 1987-го зареєстрували перші 6 випадків ВІЛ-інфікування серед громадян країни та 75 випадків серед іноземців.

1995 року — в Україні поширення ВІЛ/СНІДу набуло епідемічного характеру — зареєстрували 1490 випадків інфікування за рік. З 1987 року в Україні офіційно зареєстрували понад 300 000 випадків зараження ВІЛ. Більше як 40 тис. людей померли.

Запрошуємо до читальної зали №4 переглянути книжкову виставку "Треба бити на сполох".

Бібліотека поповнилася новими книжками

 

Колектив бібліотеки імені М. А. Жовтобрюха Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка щиро вдячний Булавіну Леоніду Анатолійовичу – академіку НАН України, доктору фізико-математичних наук, професору, заслуженому діячу науки і техніки України за подаровані книги.

Бажаємо Вам творчого натхнення, життєвої енергії, нових досягнень і щедрих ужинків на науковій ниві!