Євген Филимонович Маланюк (20 січня (1 лютого) 1897, Новоархангельськ — 16 лютого 1968, Нью-Йорк) — український письменник, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик, сотник Армії УНР, «Імператор залізних строф».
У царині поетики Євген Маланюк — симфоніст. Саме це його ріднило з
Павлом Тичиною. Він вільно оперує художніми засобами і класичної
поетичної мови, і найсучаснішими образними версифікаційними
трансформаціями її. Виваженість і, сказати б, наукова точність слова в
історіософській поезії поєднується з гранично вираженою емоційністю,
просто — бурею пристрасті. Крім того, поет виробив власну мову символів,
що є водночас і знаряддям, і результатом його світоаналізу. Саме
символізм визначає одну із провідних рис поетичного мовлення Маланюка —
лаконічність як принцип, що регулює структуру тексту. Крім того, Є.
Маланюка відносять до стилю необароко. Більшість дослідників відносять
його також до Празької літературної школи. Визначальними рисами
творчості цієї школи. а також і Є. Маланюка, є історіософізм і
міфологічність. Поезію Празької школи називають поезією чину, оскільки
вона закликає до боротьби за Україну, боротьби не тільки збройної, а й
духовної. Цей заклик звучить і в поезії Маланюка.
Ідея утвердження державності України — центральна ідея поетичного
Універсуму Євгена Маланюка. Поет звертається до витоків української
державницької традиції — князівсько-дружинницької доби, періоду
гетьманування Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, в ній
прагне відшукати підстави для творення сучасної держави. Однак образ
України — внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, він постає перед читачем в
двох своїх іпостасях: Степова Еллада та Чорна Еллада. І саме ця
антиномія є для Євгена Маланюка джерелом внутрішньої неструктурованості
українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького
начала. Поет вибудовує своєрідну історіософську концепцію буття України,
елементами якої є Еллада, варяги та [[Рим]. Еллінський гіпертрофований
індивідуалізм, панестетизм має бути згармонізований варязьким активізмом
та ієрархічністю Риму, ці три елементи мають існувати не окремо, лиш у
своєму поєднанні, синтезі. У творенні свого образу України Євген Маланюк
виходить із конкретних історичних та географічних реалій, бо саме
Україна — це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, цією обставиною
зумовлене те, що вона довгий час лишалася об'єктом, а не суб'єктом
історичного процесу. Українець — «пісняр, мудрець і гречкосій» — здатний
швидше до ліричної рефлексії, пасивного споглядання навколишньої
дійсності, а не до адекватної вольової реакції на зовнішню загрозу. На
противагу цьому Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію
«мазепинства», центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього
провідника України, який має поєднати державний досвід Мазепи,
патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду
Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет та державотворець.
Водночас Євген Маланюк — це і ніжний лірик, тонкий метафорист, що в
своїй поезії поєднує сувору аскетичність вислову, здатність до сильних
почувань з витонченою ритмомелодикою, проникненням в глибини людської
психології. Він створив прекрасні зразки любовної лірики, в якій
освідчується в коханні, оспівує жінку або жалкує за втраченими
почуттями.
До 120-річчя від дня народження Євгена Маланюка сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Ярий крик і біль тужавий...".
Немає коментарів:
Дописати коментар