Іван Багряний (Іван Павлович Лозов'ягін) вписав своє ім'я в історію як найвидат-ніший письменник-емігрант з Радянського Союзу.
Українська інтелігенція так званої «старої» еміграції виїхала за
кордон під час національно-визвольного руху 1917-1920-х років, а Іванові
Багряному довелось «жити під окупантом».
Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-маляра.
У 1912-1916 рр. хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в
Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Красно-пільській
художньо-керамічній школі.
Дванадцятирічний Іван Багряний, син охтинського маляра Павла
Лозов'ягіна, на власні очі бачив заграви українсько-росїйської війни, а
згодом — громадянської. На його очах більшовики спочатку вбили дядька,
вояка Української Армії під командою Симона Петлюри, і тут же поруч —
діда, 92-річного пасічника, якого хлопчик так любив (їх кололи
багнетами, стріляли з револьверів). Ця смерть страшенно вразила хлопця.
До того ж ще одного дядька вислали на Соловки, звідки той не повернувся.
Ці спогади бентежили письменника все життя, а в душі народжували
протест.
У 1922-1926 рр. Іван викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а
у 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських
письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші.
Побував у Криму, на Кубані, в Кам'янці-Подільському, де редагував
місцеву газету.
Протягом 1926-1930 рр. Іван навчався в Київському художньому
інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «політично
неблагонадійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася
між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й
революція», «Червоний шлях», «Плужа-нин». По-друге, він товаришував із
М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.
Івану Багряному було 25 років, коли геноцид на Україні розгорнувся на
весь свій диявольський масштаб. Він уже дечого досяг у житті: одержав
технічну і загальну освіту, видав першу збірку поезій «До меж заказних»
(1927), поему «Аве Марія», роман «Скелька», що дало йому дорогу до
членства в опозиційній групі письменників МАРС, до якої входили
письменники Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка,
Косинка, Галич. Його твори зазнали нищівної критики, а він був визнаний
«антирадянським поетом» та «куркульським ідеологом».
У романі у віршах «Скелька» (1928) І. Багряний використав почуту в
дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на
Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили
чоловічий монастир. Наступного року з'явилася друком збірка поезій І.
Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний
протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою
оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і
«Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав
поему «Аве Марія», де в присвяті розмістив таке звернення: «Вічним
бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним,
всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця
присвячує автор». Цікаво, що книжка вийшла в світ без усякого цензурного
дозволу на те, до того ж з вказівкою неіснуючого видавництва «САМ».
Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з
продажу, кількасот примірників встигли розкупити. Зрозуміло, що подібний
твір не міг залишитись не поміченим владою.
У 1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах
«Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики —
«Скельку» було конфісковано. Наступного року з'явилась нищівна стаття
«Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри влади іцодо бунтівливого,
ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після цієї статті твори
письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.
У 1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності
колегВ. ПоліщукаіО. Слісаренка «за політичний самостійницький
український ухил в літературі й політиці...», засуджений на п'ять років
концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурский лагерь).
У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого
Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в
романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був
повторно заарештований, сидів у Харківській в'язниці 2 роки й 7 місяців
(пережите в ув'язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).
В. Винниченко назвав роман «Сад Гетсиманський» «великим, вопіющим і
страшним документом» радянської дійсності та сприяв його друкові у
Франції. У цілому цей твір романтичного спрямування, хоч і переважають
там детальні реалістичні картини перебування головного героя в слідчому
ізоляторі, у в'язниці. Заслуга І. Багряного насамперед у тому, що він
першим розповів світові про страшні катівні НКВС у «квітучій Країні Рад»
(це через 20 років повторить О. Солженіцин своїм романом «Архіпелаг
ГУЛАГ»).
У 1940 р. Іван Багряний з відбитими легенями й нирками був звільнений
під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому
театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив
до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати,
складав пісні, виступав перед воїнами УПА.
Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції у 1942 р. мав бути розстріляний, але зміг врятуватися.
Друга світова війна дала «вихід» на Захід через фронт і табори, через
категорію «остарбайтера» й оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони
українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх зостались
емігрантами.
У 1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам,
без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм
(Німеччина) стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки
Івану Багряному це місто стало центром українського культурного
відродження, демократично-визвольного руху.
У січні 1944 р. написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле»,
в 1945 р. заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти
кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», в яких з'являються
заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної
літератури українською мовою. Багряний взяв участь у створенні МУРу
(Мистецький Український Рух), який згодом у СІЛА перетворився на
об'єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку.
У 1946 р. письменник перейшов на легальне становище.
Памфлетом «Чому я не хочу вертати до СРСР?» (1946) І. Багряний
привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне
становище людини в СРСР, урятувавши цим від репатріації не одну людину.
У цьому пристрасному памфлеті він розгорнув перед західним світом
трагічні сторінки української дійсності: голод 1932-1933 років,
цілеспрямоване винищення сталінщиною селян, інтелігенції і всього
українського народу, і все це показав крізь призму власної долі.
Він утік від большевизму, як і багато інших людей, приречених на
знищення, не для того, щоб повернутись у це пекло. Автор переконливо
пояснив причину небажання повертатись додому. Він писав: «Я є українець,
робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз
живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по
Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть
повернути мене на "родіну"».
У 1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію
(УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об'єднання
демократичної української молоді).
Безумовно, політична діяльність забирала у Багряного масу енергії і
часу, а головне — забирала його здоров'я, бо наживала йому численних
ворогів. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб
цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити
розвал і в саму УРДП. Але, з другого боку, організована Багряним УРДП
допомогла йому видавати й поширювати його твори іноземними мовами,
зокрема «Тигролови» і «Сад Гетсиманський».
У своїх поезіях (книжка «Золотий Бумеранг», 1946), драмах («Генерал» —
1948, «Морітурі» — 1948, «Розгром» — 1948), а також у прозових творах
«Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953),
«Маруся Богуславка» (1957), як і в своїх публіцистичних памфлетах, Іван
Багряний стверджував одну дуже дорогу для емігранта з УРСР істину:
всупереч геноциду — людина жива, Україна жива, нація жива!
За кордоном у 1944 році побачили світ романи «Тигролови» (у першому
виданні - «Звіролови»), згодом — «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне
коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965),
п'єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда — герой
труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.
Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був
щедро обдарований талантом. Про його вагу як письменника і діяча
свідчить підписана псевдонімом книжка радянських нападок на Багряного
«На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного»,
яка вийшла в 1963 році, перед смертю письменника.
Іван Багряний помер 25 серпня 1963 р. у санаторії Блазіен у Шварцвальді (Західна Німеччина).
Письменника посмертно реабілітовано у 1991 р., відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.
Запрошуємо до абонементу художньої літератури переглянути книжкову
виставку "Вічний бунтар", а також сектор культурно-просвітницької роботи
бібліотеки підготував тематичний список "Республіки трибун".
Немає коментарів:
Дописати коментар