Нові надходження літератури до бібліотеки

Нові надходження літератури до бібліотеки Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка за липень-вересень 2016 року.

Вічний бунтар

Іван Багряний (Іван Павлович Лозов'ягін) вписав своє ім'я в історію як найвидат-ніший письменник-емігрант з Радянського Союзу.

Українська інтелігенція так званої «старої» еміграції виїхала за кордон під час національно-визвольного руху 1917-1920-х років, а Іванові Багряному довелось «жити під окупантом».

Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-маляра.

У 1912-1916 рр. хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Красно-пільській художньо-керамічній школі.

Дванадцятирічний Іван Багряний, син охтинського маляра Павла Лозов'ягіна, на власні очі бачив заграви українсько-росїйської війни, а згодом — громадянської. На його очах більшовики спочатку вбили дядька, вояка Української Армії під командою Симона Петлюри, і тут же поруч — діда, 92-річного пасічника, якого хлопчик так любив (їх кололи багнетами, стріляли з револьверів). Ця смерть страшенно вразила хлопця. До того ж ще одного дядька вислали на Соловки, звідки той не повернувся. Ці спогади бентежили письменника все життя, а в душі народжували протест.

У 1922-1926 рр. Іван викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а у 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, в Кам'янці-Подільському, де редагував місцеву газету.

Протягом 1926-1930 рр. Іван навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужа-нин». По-друге, він товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

Івану Багряному було 25 років, коли геноцид на Україні розгорнувся на весь свій диявольський масштаб. Він уже дечого досяг у житті: одержав технічну і загальну освіту, видав першу збірку поезій «До меж заказних» (1927), поему «Аве Марія», роман «Скелька», що дало йому дорогу до членства в опозиційній групі письменників МАРС, до якої входили письменники Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич. Його твори зазнали нищівної критики, а він був визнаний «антирадянським поетом» та «куркульським ідеологом».

У романі у віршах «Скелька» (1928) І. Багряний використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року з'явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія», де в присвяті розмістив таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор». Цікаво, що книжка вийшла в світ без усякого цензурного дозволу на те, до того ж з вказівкою неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з продажу, кількасот примірників встигли розкупити. Зрозуміло, що подібний твір не міг залишитись не поміченим владою.

У 1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — «Скельку» було конфісковано. Наступного року з'явилась нищівна стаття «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри влади іцодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після цієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.

У 1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності колегВ. ПоліщукаіО. Слісаренка «за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці...», засуджений на п'ять років концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурский лагерь).

У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в'язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув'язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).

В. Винниченко назвав роман «Сад Гетсиманський» «великим, вопіющим і страшним документом» радянської дійсності та сприяв його друкові у Франції. У цілому цей твір романтичного спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування головного героя в слідчому ізоляторі, у в'язниці. Заслуга І. Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС у «квітучій Країні Рад» (це через 20 років повторить О. Солженіцин своїм романом «Архіпелаг ГУЛАГ»).

У 1940 р. Іван Багряний з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції у 1942 р. мав бути розстріляний, але зміг врятуватися.

Друга світова війна дала «вихід» на Захід через фронт і табори, через категорію «остарбайтера» й оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх зостались емігрантами.

У 1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм (Німеччина) стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху.

У січні 1944 р. написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле», в 1945 р. заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», в яких з'являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою. Багряний взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух), який згодом у СІЛА перетворився на об'єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку.

У 1946 р. письменник перейшов на легальне становище.

Памфлетом «Чому я не хочу вертати до СРСР?» (1946) І. Багряний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репатріації не одну людину.

У цьому пристрасному памфлеті він розгорнув перед західним світом трагічні сторінки української дійсності: голод 1932-1933 років, цілеспрямоване винищення сталінщиною селян, інтелігенції і всього українського народу, і все це показав крізь призму власної долі.

Він утік від большевизму, як і багато інших людей, приречених на знищення, не для того, щоб повернутись у це пекло. Автор переконливо пояснив причину небажання повертатись додому. Він писав: «Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на "родіну"».

У 1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді).

Безумовно, політична діяльність забирала у Багряного масу енергії і часу, а головне — забирала його здоров'я, бо наживала йому численних ворогів. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП. Але, з другого боку, організована Багряним УРДП допомогла йому видавати й поширювати його твори іноземними мовами, зокрема «Тигролови» і «Сад Гетсиманський».

У своїх поезіях (книжка «Золотий Бумеранг», 1946), драмах («Генерал» — 1948, «Морітурі» — 1948, «Розгром» — 1948), а також у прозових творах «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957), як і в своїх публіцистичних памфлетах, Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу для емігранта з УРСР істину: всупереч геноциду — людина жива, Україна жива, нація жива!

За кордоном у 1944 році побачили світ романи «Тигролови» (у першому виданні - «Звіролови»), згодом — «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п'єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда — герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.

Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був щедро обдарований талантом. Про його вагу як письменника і діяча свідчить підписана псевдонімом книжка радянських нападок на Багряного «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного», яка вийшла в 1963 році, перед смертю письменника.

Іван Багряний помер 25 серпня 1963 р. у санаторії Блазіен у Шварцвальді (Західна Німеччина).

Письменника посмертно реабілітовано у 1991 р., відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.

 

Запрошуємо до абонементу художньої літератури переглянути книжкову виставку "Вічний бунтар", а також сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Республіки трибун".

Учитель спокою не зна

Восени ми відзначаємо День працівників освіти – свято, яке звільняє від буденності й допомагає осягнути найголовніше у житті. Кожен з нас згадує свого Вчителя – того, котрий долучив до книги, запалив іскорку знань, був старшим другом і порадником, кому ми зобов’язані своїми життєвими і професійними перемогами.

Ми схиляємо голови перед мудрістю і жертовністю освітянина – учителя, вихователя, викладача, майстра, зусиллями якого твориться майбутнє нашого краю, всієї нашої держави. Ви сумлінно виконуєте свій професійний обов’язок, вчите нашу юнь пізнавати нове і пам’ятати про те, якого ми роду.

Прийміть щиру вдячність за високе служіння обраній справі, невтомний творчий пошук, самовідданість, добро і щедрість душі. Впевнені, що ви й надалі докладатимете зусиль задля утвердження заможної, духовно багатої України.

Щиросердно бажаємо вам, шановні освітяни, міцного здоров’я, щастя, благополуччя, великих творчих успіхів і невичерпної наснаги.

 

 

До свята бібліотека підготувала книжкові виставки у читальній залі №3 "Учитель спокою не зна" а також на науковому абонементі "Вітаєм Вас, учителі!".

Музика торкається душі

Мабуть, немає в світі людини, яка б не любила музику. Чарівні нотки класики і блюзу, запальні мотиви поп-музики та рок-н-ролу, шалені звуки панку та важкого металу… Серед різноманіття музичних напрямків кожен обирає свій.

Та незважаючи на те, що за допомогою музики розважалися ще в стародавні часи, Міжнародний день музики встановили зовсім недавно — 1 жовтня 1975 року.

Гучні концерти, виступи кращих артистів світу та перли геніальних композиторів — так людство святкує цей День.

Як сказав колись знаменитий Ромен Роллан, «музика, немов дощ, крапля за краплею просочується в серце і оживляє його». І справді, музика навіює спогади та пробуджує почуття. Любов до життя починається саме з музики.

 

Запрошуємо до читальної зали №1 переглянути книжкову виставку "Музика торкається душі".

Мистецтво перекладу

 Щорічно в останній день вересня святкується День перекладача – професійне свято всіх тих, хто володіє цією дуже популярною спеціальністю.

Сам по собі День перекладача – досить молоде свято. Адже його почали святкувати лише з 1991 року.

Тоді Міжнародна федерація, яка об’єднує в собі більше ста асоціацій товмачів з усього світу, відзначила його як Міжнародний день перекладача.

Ця професія з давніх пір вважається однією з найбільш затребуваних і шанованих. Ніхто точно не знає, де і коли з’явилися перші перекладачі. Деякі вважають, що вони, судячи з біблійним історіям, з’явилися тоді, коли сильно розгніваний бог вирішив зруйнувати Вавилонську вежу, яку люди, бундючився, вирішили побудувати до неба. Саме тоді бог позбавив людство можливості єдиного спілкування. І люди, які відразу перестали один одного розуміти, розсварилися і розійшлися по всьому світу.

День перекладача призначений на 30 вересня зовсім не випадково: в 420 році в цей день помер покровитель земних перекладачів, один з латинських отців Святої Церкви – Ієронім. Святий отець, як визнає світова спільнота, вніс незаперечний внесок у розвиток перекладу як науки.

Саме він – видатний геній свого часу, історик, письменник, першим на латинську мову переклав Біблію – Вульгата.

Цікава доля цієї людини: він весь час подорожував, здійснював паломництва на Святу Землю, кілька років прожив відлюдником в пустелі Халкіда, вивчаючи серед «скорпіонів і диких звірів» халдейський і єврейський мови. Як говорив сам Ієронім, він не раз чув труби, що передвіщають Страшний Суд.

Серед істориків є думка про те, що перші перекладачі з’явилися в Єгипті. Їх існування зафіксовано документально. Відомо, що Стародавній Єгипет завжди був великим державою, яка славиться не тільки своїми військовими походами, а й лікарями, філософами, мореплавцями і т.д. Інформацію єгиптяни черпали звідусіль, збираючи її в різних землях, у різних народів. І цілком логічно, що все це було б просто марним заняттям, якби в Єгипті не було б талановитих людей – перекладачів, які могли грамотно перекласти будь цінний манускрипт на свою рідну мову.

Велика була роль перекладачів і в Стародавній Греції, що мала у свій час досить активний торговельний обмін з східними державами. Завдяки грекам світ зміг побачити багато видань Біблії, адже значна частина Старого Завіту змогла зберегтися тільки в їх перекладах.

У Древній Русі перекладачі називалися товмачами. Спочатку їх покликанням була допомога іноземцям, які купували товари на ярмарку. А потім, вже з часів правління Петра, в штат наказу, що відповідає за відносини між державами, вони були введені як ті, хто вміє грамотно тлумачити – так, щоб іншим було зрозуміло.

Без перекладача не обходилося жодне військове дію. 21 травня 1929 указом було встановлено звання «військовий перекладач», тим самим узаконивши цю вже дуже давно існуючу професію.

А в 2000 році з ініціативи випускників Інституту іноземних мовою 21 травня був встановлений День військового перекладача, який сьогодні вважають своїм святом не тільки ті, хто носить погони, а й цивільні фахівці.

Військовий перекладач першим на фронті дізнавався про дії противника, саме на ньому лежала відповідальність за точність і правильність перекладу тих даних, від яких надалі могли залежати життя дуже багатьох людей.

А. Пушкін вважав перекладачів “поштовими кіньми прогресу”, адже їх значення в нашому житті хоч і непомітно, але дуже важливо.

Щорічно в світі День перекладача святкується під яким-небудь певним девізом, тим, який буває особливо актуальне в поточному році.

 

Запрошуємо до читальної зали №2 переглянути книжкову виставку "Мистецтво перекладу".

Учений, політик, публіцист

 

Михайло Петрович Драгоманов (або Драгоманів; використовував псевдоніми Толмачев, Українець, М. Кузьмичевський, П. Кузьмичевський, Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Петрик, Чудак, М. Т—ов та ін.; 6 (18) вересня 1841, Гадяч, Полтавська губернія, Російська імперія — 20 червня (2 липня) 1895, Софія, Князівство Болгарія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.

Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864–1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889–1895).

Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки й Оксани Драгоманової. Його син — Світозар Драгоманов, зять — Іван Труш.

У своїх наукових і літературно-критичних працях 1870-1890-х («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873—1874; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893—1894; «Святкування роковин Шевченка в „руському обществі“», 1873; «Війна з пам'яттю про Шевченка», 1882; «Т. Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя.

Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М. Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури.

Одним із перших в українському літературознавстві звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття.

Цікавою є концепція реалізму в естетиці М. Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об'єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад, О. Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, у той час як художня творчість вимагає «виводити на сцену існуючі, а не вигадані особи й становище». Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов'язував із творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, частково Юрія Федьковича. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.

З нагоди 175-річчя від дня народження Михайла Драгоманова сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Відомий і незнайомий Михайло Драгоманов" а також запрошуємо до наукового абонементу переглянути книжкову виставку "Учений, політик, публіцист".

30 вересня – Всеукраїнський день бібліотек

З давніх-давен бібліотека була і залишається храмом знань, берегинею літературної спадщини людства, а її вірні служителі – бібліотекарі – провідниками у чарівний світ друкованих творів.

Важко переоцінити роль книгозбірень у забезпеченні нерозривного зв’язку минулого і сьогодення, у збереженні духовних та культурних надбань поколінь.

 

 

 

 

Нині бібліотечна справа знаходиться на шляху активного впровадження новітніх технологій та пошуку нових підходів до спілкування з читачами. І, насамперед, це відбувається завдяки фаховій компетентності, відданості справі та невичерпному ентузіазму працівників бібліотек.

Бажаємо всім, хто любить і цінує книгу, міцного здоров'я, родинного затишку, творчого натхнення, особистих досягнень та нових цікавих відкриттів!

 

 

 

 

 

 

 

З нагоди свята бібліотека провела презентацію нових надходжень, яка дуже зацікавила як викладачів так і студентів.