Віктор Гюго - лицар Франції, громадянин світу

Вікто́р-Марі Гюго (фр. Victor-Marie Hugo, МФА: [viktɔʁ maʁi yˈɡo]; 26 лютого 1802, м. Безансон, Франція — 22 травня 1885, Париж) — французький письменник, драматург, поет, публіцист, громадський діяч. Член Французької академії (1841).

Творчість Гюго дуже різноманітна: романи, лірична поезія, драми у віршах і прозі, політичні промови в Палаті перів, численні листи.

Віктор Гюго зробив значний внесок в оновлення поезії і театру як лідер течії романтизму у французькій літературі. Він також дав змогу багатьом поколінням розвинути думку, що ідеологічна позиція письменника в політичному житті завдяки численним зобов'язанням прирікає його на вигнання.

У період, що передував революції 1848, Гюго майже повністю закинув художню творчість і активізувався як політичний діяч. Він став переконаним республіканцем і після 1848-го брав активну участь у боротьбі за збереження і зміцнення республіканського ладу.

До 215 років від дня народження Віктора Гюго сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Віктор Гюго - лицар Франції, громадянин світу".

Говорити зі світом мовою театру

 

Лесь Курбас (повне ім'я — Олександр-Зенон Степанович Курбас; 25 лютого 1887, Самбір, Королівство Галичини та Володимирії — 3 листопада 1937, Сандармох, Карельська АРСР) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).

Навчався на філософському факультеті Віденського (1907 р. - 1908 р., 1911 р.) та у Львівському (1908 р. - 1910 р.) університетах. Викладав у Київському (1922 р. - 1926 р.) та Харківському (1926 р. - 1933 р.) музично-драматичних інститутах.

Лесь Курбас є засновником театральних труп, серед яких "Молодий театр" у Києві (1916 р. - 1919 р.), Київський драматичний театр (1920 р. - 1921 р.) та театр "Березіль" (1922 р.) у Харкові, керівником якого був до свого арешту (1933 р.) З 1935 р. - це Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченка.

Як актор створив на сценах ряду театрів образи Гонти, Гурмана, Астрова, Хлєстакова, Едіпа, Макбета, Збігнєва (в "Мазепі" Славинського ) та інші... Інсценізував ряд поетичних творів Т.Шевченка, П.Тичини. Вперше на українській сцені поставив вистави "У пущі" Лесі Українки, "Цар Едіп" Софокла, "Макбет" Шекспіра та п'єси М. Куліша: "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Маклена Граса".

Автор книги "Шляхи українського театру і "Березіль"(1927 р.), агітп'єс, драм, численних статей з театрознавства. Переклав з німецької книгу "Мистецтво вмирає" В. Обюртена, драми і комедії, перекладав також з польської і французької мов. З норвезької переклав доленосний вірш "Березіль" Б. Бйорнсона.

На кіностудії ВУФКУ Лесь Курбас поставив фільми: "Вендета", "Макдональд"(1924 р.), "Арсенальці" (1925 р.).

Один з засновників журналів "Радянський театр", "Театральні вісті", "Барикади театру". Будучи в'язнем СЛОНа (Соловецкого лагеря особого назначєнія) здійснив постановки вистав "Весілля Кречинського (О. Сухово-Кобилін), "Аристократи" (М. Погодін), "Інтервенція" (Л. Славін), "Учень диявола" (Б.Шоу), "Пролог" (у співавторстві з С. Бондарчуком) та інші...

Леся Курбаса розстріляли 1937 року. А реабілітували посмертно 1957 року.

З 1987 р. ювілеї митця відзначаються за рішенням ЮНЕСКО. В Старому Скалаті відкрито Меморіальний музей митця (1987 р.).

До 130-річчя від дня народження Леся Курбаса сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Говорити зі світом мовою театру".

Борис Васильович Год: портрет науковця

Безперечно, славу і визнання будь-якому вишу приносять його викладачі та студенти. В плеяді відомих особистостей, котрі поєднують в собі високий патріотизм, виважену прогностичність мислення, інноваційність думки з лідерськими якостями, здатністю до своєчасних рішучих дій одне із почесних місць займає Борис Васильович Год - доктор педагогічних наук, кандидат історичних наук, професор, завідувач кафедри всесвітньої історії та методики викладання історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка.

Тому саме Борису Васильовичу була присвячена творча зустріч із циклу "Вчені університету в науковому потенціалі України".

 

 

 

 

 

 

До заходу співробітники бібліотеки підготували книжкову виставку наукових здобутків, презентацію "Борис Васильович Год: портрет науковця" а також огляд праць Бориса Васильовича.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Про цю чудову людину розповіли перший проректор університету Сітарчук Роман Анатолійович, декан історичного факультету Кравченко Петро Анатолійович, декан фізико-математичного факультету Москаленко Юрій Дмитрович а також співробітники кафедр, аспіранти і студенти.

Насамкінець Борис Васильович подякував за цікавий і змістовний захід співробітникам бібліотеки а також всім присутнім.

Чарівні барви рідного слова

О мова вкраїнська!... Хто любить її, Той любить мою Україну.

Володимир Сосюра

Мова - духовний скарб нації. Це не просто засіб людського спілкування, це те, що живе в наших серцях. Змалечку виховуючи в собі справжню людину, кожен із нас повинен в першу чергу створити в своїй душі світлицю, у якій зберігається найцінніший скарб - МОВА.

Недарма говориться, що без усякої іншої науки ще можна обійтися, а без знання рідної мови обійтися не можна. І це справді так. Людина, яка не хоче знати рідної мови, руйнує те, що повинно стати фундаментом її особистості.

21 лютого ми святкуємо Міжнародний день рідної мови. Цю дату визначено на 30-ій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в жовтні 1999 року, яка наголосила на важливій ролі мови в розвитку освіти, культури, для консолідації суспільства, формування нації і зміцнення держави.

Саме ми, заради прийдешніх поколінь, повинні зберігати і шанувати мову, як це робили наші славні предки. Тож, як писав Максим Рильський: «...Як парость виноградної лози плекаймо мову...». Любімо свою рідну мову, бо з нею наше майбутнє і майбутнє України!

Міжнародний день рідної мови був встановлений з метою вшанування пам'яті загиблих захисників бенгальської мови в Республіці Бангладеш, де 21 лютого 1952 року з нечуваною жорстокістю розстріляли студентів-демонстрантів.

Генеральна конференція ЮНЕСКО проголосила, що щорічно, починаючи з лютого 2000 року, відзначатиметься Міжнародний день рідної мови.

Відзначенням цього дня ЮНЕСКО хотіло привернути світову прогресивну спільноту до безправного становища багатьох поневолених народів, у яких гнобителі намагаються відібрати рідну мову. Проте саме вона є основною ознакою нації, бо формує національний менталітет, є живим свідком історії народу, зберігає його культурні здобутки, є визначальним чинником життя людини і суспільства.

Зараз у світі люди говорять на 6 000 мов, і приблизно половина з них під загрозою зникнення.

Втрата мови — то втрата самобутності. З метою захисту мов та задоволення мовних інтересів національних меншин Рада Європи розробила та прийняла Європейську Хартію регіональних мов або мов національних меншин, яка ратифікована Верховною Радою України 15 травня 2003 року.

В Україні це свято існує з 2002 року, коли з метою зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню російської, інших мов національних меншин України Президент України підписав відповідне розпорядження про відзначення Міжнародного дня рідної мови.

До свята бібліотека підготувала книжкові виставки читальна зала №2 "Чарівні барви рідного слова" і читальна зала №3 "Чому наша мова солов’їна?".

 

Під прапором стояли – під прапором спочили

Сьогодні, 20 лютого, в Україні День пам'яті Героїв Небесної Сотні. В цей день, починаючи з 2015 року, вшановується подвиг учасників Революції Гідності і пам’ять Героїв Небесної Сотні.

Цього дня три роки тому під час Революції Гідності протистояння між українським народом і тодішнім режимом сягнуло свого піку. 20 лютого 2014 року загинуло найбільше активістів Євромайдану. Вранці на вулиці Інститутській у Києві силовики відкрили вогонь по учасниках акції протесту на Майдані. Тоді загинуло 48 осіб, а ще близько сотні дістали поранення.

Загалом революційні події зими 2013-2014 років забрали життя понад ста активістів Майдану.

Сумний список Небесної Сотні відкрився 22 січня 2014 року, коли від вогнепальних поранень під час сутичок у центрі столиці загинули активісти Майдану Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Того ж дня в лісі під Києвом було знайдено тіло зі слідами тортур активіста Юрія Вербицького. До 18 лютого 2014 року вже налічувалось 9 загиблих. З 18 по 21 лютого на Майдані загинуло найбільше людей – 84 особи, після 21 лютого – ще 18. Окрім українців, жертвами режиму Януковича стали білоруси, вірмени та грузини. Усі вони увійшли до меморіалу борців за українську Незалежність – до Небесної Сотні.

104 Героям Небесної Сотні Президент України Петро Порошенко посмертно присвоїв звання Героїв України, а троє іноземців (громадянин Білорусі Михайло Жизневський, Грузії – Зураб Хурція і Давид Кіпіані) посмертно нагороджені орденами Героїв Небесної Сотні.

Співробітники читальної зали №4 підготували книжкову виставку "Під прапором стояли – під прапором спочили".

Вогнем і полум'ям обпалені навік

 

15 лютого в Україні відзначається День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Відповідно до Указу Президента України від 11.02.2004 р., цей день приурочений до річниці виведення військ СРСР з Афганістану.

З 1979 р. до 1989 р. близько ста п’ятдесяти тисяч українців пройшли через горнило “афганської війни”. Так, 290 українців не повернулися з Афганістану, 62 — вважаються зниклими безвісти або потрапили в полон. Отримали поранення більш ніж 8 тис. українців, 4 тис. 687 з них повернулися до рідних домівок інвалідами.

Вшановують в Україні і всіх тих, хто брав участь в інших війнах. Зараз у Збройних силах України служить близько 2 тис. офіцерів і прапорщиків, які брали участь в афганській війні, близько 20 тис. військовослужбовців, які виконували інтернаціональний обов’язок у Чилі, Іспанії, Єгипті, В’єтнамі, Ефіопії, на острові Куба та в багатьох інших “гарячих точках”.

 

Співробітники наукового абонементу підготували книжкову виставку "Вогнем і полум'ям обпалені навік".

Свято люблячих сердець

 

Сьогодні в усьому світі відзначають День святого Валентина.  Як відомо, єпископ Валентин Інтерамського, що жив у римському місті Терні в III столітті, є покровителем усіх закоханих.

Легенда пов’язує ім’я Святого Валентина з численними добрими справами, які він зробив для закоханих. Наприклад, згідно з переказами, він таємно вінчав закоханих легіонерів, яким імператор Клавдій забороняв одружуватися, мирив посварених, дарував молодим парам квіти і навіть писав за неписьменних легіонерів любовні листи. Все це врешті-решт стало відомо, Валентина взяли під варту, а незабаром імператор підписав указ про його страту.

Останні дні життя святого теж оповиті романтичним флером. Згідно з легендою, в єпископа Валентина закохалася дочка тюремника, яку він вилікував від сліпоти. Як священнослужитель, що дав обітницю безшлюбності, він не міг відповісти на почуття дівчини, але в ніч перед стратою надіслав їй прощальну записку, яку, мабуть, і можна вважати найпершою валентинкою.

Багато істориків, втім, стверджують, що коріння цього свята чисто язичницькі і беруть свій початок у передвесняних обрядів, пов’язаних з пробудженням природи і кохання.

З XIV століття в англійській і французькій літературі фіксується традиція святкувати День Святого Валентина як день закоханих. Однак, особливу популярність свято знайшло в Європі на початку XIX століття.

 

 

 

До Дня закоханих бібліотека підготувала книжкові виставки а також співробітник бібліотеки Данільченко Юрій Дмитрович підготував кліп "З історії валентинок".

Великий романіст

Чарлз Діккенс (англ. Charles Dickens; 7 лютого 1812, Лендпорт, Англія — 9 червня 1870, Гайем, Англія) — англійський письменник, один із найпопулярніших романістів вікторіанської епохи, відомий політичний агітатор.

Деякі критики називали Діккенса майстром прози та хвалили за численних унікальних персонажів і яскраве зображення суспільства, інші ж звинувачували його в надмірній сентиментальності, незвичайних подіях та гротескних образах. Популярність творів Діккенса завжди була дуже високою, вони ніколи не припиняли видаватися. Багато з романів Діккенса вперше з'явилися як популярні на той час періодичні видання, крім того, Діккенс часто писав твори частинами, що задавало їм певний ритм, в якому сюжет був розбитий на частково незалежні епізоди, із розв'язкою на початку кожної нової частини. Твори Діккенса пронизані дотепністю, що вплинула на оригінальність національного характеру і способу мислення, відомого у світі як «англійський гумор».

У Діккенса незвичне прізвище. Слово Dickens використовується в ангійських вигуках на кшталт What the Dickens! як евфемізм чорта, дідька, біса. Фразу What the Dickens! можна перекласти українською як: «Якого дідька!».

Іноді Діккенс використовував псевдонім Боз. Так жартома називали молодшого брата письменника Оґаста на честь героя популярного тоді роману «Вікарій Вейксфілда» Олівера Ґолдсміта, Мойсея. Вимовлене в ніс Moses, звучить майже, як Boses.

Діккенс любив стиль готичних романів XVIII ст., хоча вони вже стали мішенню для пародій[39]. Одним із найяскравіших персонажів його романів є місто Лондон, яке він описав до подробиць. Стиль Діккенса барвистий і поетичний, із значною часткою гумору. Популярна його сатира на снобізм британської аристократії, одного із своїх персонажів він називає Ноблем Рефриджератором, що може читатися як Благородний Холодильник. Загалом, вибір Діккенсом імен, часто натякає на ту роль, яку персонаж відіграватиме в оповіді, наприклад містер Мердстоун в «Девіді Копперфілді» є очевидним сполученням слів murder (вбивсто) та stone (камінь). Діккенсу притаманне також сполучення елементів фантазії та реалізму. Про злети фантазії свідчать порівняння сиріт із акціями, людей із буксирами, гостей на вечірці з меблями.

Запрошуємо до читальної зали №2 переглянути книжкову виставку "Великий романіст".

Забутий чародій чорних очей

 

205 років тому народився Євген Гребінка, якого називають "бабою-повитухою" модерної української літератури. "Думал я дорогою: що я там робитиму між москалями? А вышло противное: Петербург есть колония образованных малороссиян".

2 лютого (за новим стилем) 1812 року - два століття тому - в родинному маєтку Убіжище (тепер - село Мар'янівка) на Полтавщині народився Євген Гребінка - поет, прозаїк, видавець та один з "винуватців" викупу з Тараса Шевченка з кріпацтва.

Ще й домігся видання його "Кобзаря" клопотаннями, без яких ця "Книга книг" українців навряд чи побачила б світ.

Лише 36 років прожив Гребінка, але увійшов до історії своєї Вітчизни не лише виданням в 1841-му першої антології української літератури - альманаху "Ластівка". А також "пречудовими", за оцінкою Івана Франка, байками, які кожен українець читав хоч би в свої шкільні роки.

Якби не він, то навряд чи, зі слів культуролога Оксани Забужко, "вчинили коперниковський переворот в історії української самосвідомості" твори Шевченка.

Його вірш "Українська мелодія" ("Ні, мамо, не можна нелюба любить") став популярною народною піснею. Світову ж славу приніс йому популярний донині романс "Очі чорні" (музика - вальсу Флоріана Германа в обробці норвежця Софуса Гердаля).

Адресував його в 1843-му майбутній дружині Марії, про яку писав у 1842-му в Пирятин до свого шурина Лева Свічки: "Брате, взнай, так, знаєш, стороною - чи не оддали б за мене панночку з чудесними очима? А то оженюся з кацапкою...".

Співали його "Очі чорні" такі знаменитості, як Федір Шаляпін, Луї Армстронг, Володимир Висоцький, Патрісія Каас, Мірей Матьє, Хуліо Іглесіас. Тож не дивно, що, за рішенням ЮНЕСКО, день народження Гребінки - одна зі знаменних дат у всьому світі.

 

До 205-річчя від дня народження Євгена Гребінки співробітники читальної зали №2 підготували книжкову виставку "", сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Забутий чародій чорних очей" і віртуальну виставку.

Стимул – це шлях до успіху

Олександр Антонович Захаренко (* 2 лютого 1937, місто Кам'янка Кам'янського району Черкаської області — † 30 квітня 2002) — український педагог, громадський діяч. Заслужений учитель УРСР (1974). Народний учитель СРСР (1983). Академік Академії педагогічних наук України, директор відомої в Україні авторської школи у селі Сахнівка на Черкащині. Член Ревізійної Комісії КПУ в 1986—1990 р.
Був одним із зачинателів педагогіки співробітництва – напряму в радянській педагогіці, що виник у 80-х роках XX ст. як протест проти традиційної системи освіти й виховання, яка викликала велику полеміку в педагогічних кола, він є одним із яскравих представників інноваційної освітньої практики.
За час трудової діяльності О.А. Захаренко обирався депутатом різних рівнів - від сільської Ради до Верховної Ради СРСР. Нагороджений орденом Знак Пошани, має почесне звання Заслуженого учителя УРСР, почесне звання «Народний учитель СРСР». З 1989 р. обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.
2007 року Міністерством освіти і науки України запроваджено нагрудний знак «Олександр Захаренко». В цьому ж році рішенням Черкаської обласної державної адміністрації засновано премію імені О. А. Захаренка.

 
До 80-річчя з дня народження Олександра Антоновича Захаренка співробітники читальної зали №4 підготували книжкову виставку "Стимул – це шлях до успіху" а сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Життя, присвячене дітям".

Імператор залізних строф

Євген Филимонович Маланюк (20 січня (1 лютого) 1897, Новоархангельськ — 16 лютого 1968, Нью-Йорк) — український письменник, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик, сотник Армії УНР, «Імператор залізних строф».

У царині поетики Євген Маланюк — симфоніст. Саме це його ріднило з Павлом Тичиною. Він вільно оперує художніми засобами і класичної поетичної мови, і найсучаснішими образними версифікаційними трансформаціями її. Виваженість і, сказати б, наукова точність слова в історіософській поезії поєднується з гранично вираженою емоційністю, просто — бурею пристрасті. Крім того, поет виробив власну мову символів, що є водночас і знаряддям, і результатом його світоаналізу. Саме символізм визначає одну із провідних рис поетичного мовлення Маланюка — лаконічність як принцип, що регулює структуру тексту. Крім того, Є. Маланюка відносять до стилю необароко. Більшість дослідників відносять його також до Празької літературної школи. Визначальними рисами творчості цієї школи. а також і Є. Маланюка, є історіософізм і міфологічність. Поезію Празької школи називають поезією чину, оскільки вона закликає до боротьби за Україну, боротьби не тільки збройної, а й духовної. Цей заклик звучить і в поезії Маланюка.

Ідея утвердження державності України — центральна ідея поетичного Універсуму Євгена Маланюка. Поет звертається до витоків української державницької традиції — князівсько-дружинницької доби, періоду гетьманування Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, в ній прагне відшукати підстави для творення сучасної держави. Однак образ України — внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, він постає перед читачем в двох своїх іпостасях: Степова Еллада та Чорна Еллада. І саме ця антиномія є для Євгена Маланюка джерелом внутрішньої неструктурованості українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького начала. Поет вибудовує своєрідну історіософську концепцію буття України, елементами якої є Еллада, варяги та [[Рим]. Еллінський гіпертрофований індивідуалізм, панестетизм має бути згармонізований варязьким активізмом та ієрархічністю Риму, ці три елементи мають існувати не окремо, лиш у своєму поєднанні, синтезі. У творенні свого образу України Євген Маланюк виходить із конкретних історичних та географічних реалій, бо саме Україна — це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, цією обставиною зумовлене те, що вона довгий час лишалася об'єктом, а не суб'єктом історичного процесу. Українець — «пісняр, мудрець і гречкосій» — здатний швидше до ліричної рефлексії, пасивного споглядання навколишньої дійсності, а не до адекватної вольової реакції на зовнішню загрозу. На противагу цьому Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію «мазепинства», центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України, який має поєднати державний досвід Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет та державотворець.

Водночас Євген Маланюк — це і ніжний лірик, тонкий метафорист, що в своїй поезії поєднує сувору аскетичність вислову, здатність до сильних почувань з витонченою ритмомелодикою, проникненням в глибини людської психології. Він створив прекрасні зразки любовної лірики, в якій освідчується в коханні, оспівує жінку або жалкує за втраченими почуттями.

До 120-річчя від дня народження Євгена Маланюка сектор культурно-просвітницької роботи бібліотеки підготував тематичний список "Ярий крик і біль тужавий...".