Ернест Резерфорд – фундатор ядерної фізики

Ернест Резерфорд (англ. Ernest Rutherford; нар.30 серпня 1871, Брайтвотер, Нова Зеландія — пом.19 жовтня 1937, Кембридж, Англія) — британський фізик, лауреат Нобелівської премії з хімії (1908).

Резерфорд відомий, передусім, експериментами з розсіювання альфа-частинок (Резерфордівське розсіювання), завдяки якому він встановив структуру атома, як системи, що складається із малого за розмірами позитивно зарядженого ядра й електронів.

Особа Резерфорда постійно вражала всіх, хто з ним зустрічався. Він був кремезною людиною з гучним голосом, безмежною енергією і помітним браком скромності. Коли колеги відзначали надприродну здатність Резерфорда завжди знаходитися «на гребені хвилі» наукових досліджень, він відразу відповідав: «А чом би й ні? Адже це я викликав хвилю, чи не так?» Небагато учених стали б заперечувати проти цього твердження.

Ернест Резерфорд вважається найвизначнішим фізиком-експериментатором двадцятого сторіччя. Він є центральною фігурою в наших пізнаннях в царині радіоактивності, а також людиною, яка поклала початок ядерній фізиці. Крім свого величезного теоретичного значення його відкриття отримали широкий спектр застосування, включаючи: ядерна зброя, атомні електростанції, радіоактивне датування і дослідження радіації. Вплив праць Резерфорда на світ величезний. Він продовжує рости і, схоже, ще збільшиться в майбутньому.

На честь Резерфорда названо хімічний елемент з атомним номером 104 Резерфордій 104Rf.

Королівське наукове товариство Нової Зеландії 1991 року запровадило медаль Резерфорда, якою нагороджуються науковці й інженери за значний внесок у розвиток новозеландського суспільства й культури.

Запрошуємо до читальної зали №3 переглянути книжкову виставку "Ернест Резерфорд – фундатор ядерної фізики".

Нові надходження літератури до бібліотеки

Нові надходження літератури до бібліотеки Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка за квітень-червень 2016 року.

Для всіх народів і для всіх віків

Він був сином коваля і став володарем у царстві духа. Він уважав себе "мужиком" і став велетнем у царстві людської культури.

Він називав себе тільки "пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку" – "разовий, не панський хліб", скроплений сльозами, потом і кров'ю, – а пишними плодами своєї титанічної праці живив дух цілої нації.

Він був певен, що з його "творів дуже мало перейде до пам'яті будущих поколінь", а залишив нащадкам цілу духовну скарбницю, повну перлин мудрості і краси, у якій чимало справжніх архітворів-‘’ізмарагдів".

Він казав про себе з властивою, а не показною скромністю: "Я не геній, я звичайний чоловік" і ствержував, що лише ‘'для геніїв грядущих поле дикеє орав", – а всупереч обставинам виріс на універсального генія вселенського мірила. І зоране його плугом поле – це безмежна нива, що заколосилася квітчастим злаком.

Він уважав себе дилетантом у науці, популяризатором, а не справжнім ученим, а тим часом заклав підвалини багатьох галузей української гуманітаристики, залишивши нащадкам фундаментальні праці неперебутньої вартості.

Він називав себе тільки "мініатюристом" і "мікроскопістом" у літературній творчості, а тим часом створив величний епос своєї доби – грандіозний художній універсум із масштабним часопростором, населений тисячами живих постатей, повний пишних, многобарвних крайобразів, глибоких ідей і переживань, напоєний кров'ю його серця.

Він народився у галицькій "Ботокудії", дикім краю азбучних війн та новоерівського угодовства, Плосколобів та Безумовичів, Люнатиків та докторів Бессервіссерів, аби вирости серед них на справжнього європейця і випровадити свій темний люд на ясну путь просвіти і вселюдського поступу.

Він рано осиротів, ще дитиною утративши батька і матір, а виріс на Батька й Учителя цілої нації.

Він не був допущений до викладання в рідному університеті, який тепер із гордістю носить його ім'я, а сам став високим університетом та цілою академією наук для своєї пошматованої чужими імперіями, поґвалтованої та знекровленої Батьківщини.

Десять літ він томився "в наймах у сусідів", аби тяжкою працею заробити на прожиток собі і своїм дітям, здобуваючи натомість хіба що несправедливі звинувачення у відступництві од власних "землячків"-"патріотів" і гіркі кпини й закиди од тих-таки невдячних "сусідів", а тим часом для освідомлення та духовного визволення власного народу та його самоствердження "у народів вольних колі" зробив багато більше, ніж будь-хто з його сучасників і мало хто – з наступників.

Доля подарувала йому понадлюдську міру таланту, та в заплату за цей щедрий дар прирекла: "Будь русином і хлопським сином" – і поклала на його хлопські плечі важке ярмо національного обов'язку – "собачого обов'язку", за його власним жорстко одвертим визначенням. "Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням" – так формулював він своє пекуче кредо.

Доля не пошкодувала йому понадсильних випробувань і страждань, відтак найкращі твори його – то «правдиві Schmerzenskinder» (діти страждання), декотрі з яких так і зосталися "невродженими дітьми" – «невиспіваними співаками», зачиненими на дні його зболеного серця.

Він обстоював право на щастя мільйонів знедолених, – а сам зізнавався, що так і не був щасливим в особистому житті.

Своїм культуротворчим трудом він будував «золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями", а часто-густо не міг знайти порозуміння, співчуття й підтримки у колі найближчих і найрідніших людей.

Він жадібно прагнув «обняти цілий круг людських інтересів" аби "не лишитися чужим у жадібнім такім питанні, що складається на зміст людського життя ", а отже, «бути чоловіком» – не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком" – і став-таки цілим чоловіком, універсалістом формату ренесансних титанів, пророком і проводирем українським Леонардо та українським Мойсеєм.

А проте його «м'якеє серце» повсякчас гриз черв сумніву, спопеляла змія зневіри-резигнації, спокушав лукавими словесами "темний демон пустині» Азазель, аби розчахнути її навпіл. І дух його виснажувався й водночас гартувався в ненастанному поєдинку із привидом-«двійником» –фальшивим Мироном-зрадником.

Він самохіть упустив у власне серце грижу-гадюку пекучого болю і важкої думи-муки "над людським горем, людською журбою", щоб зрештою в хвилину зневіри зронити гіркі зізнання:" А серце в мене вижерла гадюка..." А потім ізнов віднайти в собі силу піднятись і випростатись. І рушити далі – туди, «де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали», де горить віковічна ідей оріфлама».

На порозі вічності, відчуваючи вже морозний подих смерті поза плечима, знесилений понадлюдською працею, виснажений тяжкою невилі-ковною недугою, одержимий і переслідуваний голосами ворожих духів, відчайно самотній, – він прагнув зберегти «тверезість та ясність ума" і дякував Богові – «не молитвами, а своїми трудами" – замість проклинати його за власні страждання»

Він простував собі та власному народові «в духові шлях" – «у безвість віків», щоб упасти на цьому шляху безіменним каменярем, так і не сягнувши землі обітованої.

А проте і по смерті промовлятиме він "до всіх народів і до всіх віків», ім`я ж його золотими літерами вкарбоване в книги буття українського народу. І «з його духа печаттю» прямувати нам «у мандрівку століть» – «навстрічу сонцю золотому», «ховаючи у грудях дитяче серце, як найкращий скарб».

Чисте, ніжне, біле серце дивної дитини. Дитини з очима філософа –малого Мирона – «маленького, рудоволосого хлопчини, що босий, в одній сорочці сидів у куті коло огнища і якого дбайливий батько від часу до часу просив заступити від скакучих іскор". Іскор маленького, але міцного огню з батьківської кузні, запас якого узяв він узяв у своє серце на далеку мандрівку життя.

Богдан Тихолоз

«Присвята (Іванові Франкові)» 

 

До 160-річчя від дня народження Івана Яковича Франка бібліотека підготувала віртуальну виставку "Для всіх народів і для всіх віків", тематичний список "І горів, і яснів, і страждав, і трудився для свого народу" а також книжкову виставку у читальній залі №2 "Творчий геній, спрямований у майбутнє".

Нам пора для України жить

24 серпня ми святкуємо річницю проголошення незалежності України, а 27 серпня - день народження Івана Франка, який закликав нас "навчитися чути себе українцями".

Намагаючись об'єднати такі визначні дати ми підготували буктрейлер "Нам пора для України жить". Основа відео це фото з історії незалежної України під супровід чудової пісні "Човен" на слова Івана Франка гурту "Один у каное".

Також запрошуємо до бібліотеки переглянути цікаві книжкові виставки до Дня Незалежності України.

 Іван Франко писав:

"Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його." 

Тож вітаємо всіх зі святом і закликаємо читати і відкривати для себе нові грані геніїв України, одним з яких безумовно є Іван Якович Франко!

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара,

Нам пора для України жить.

Не пора, не пора, не пора

За невігласів лить свою кров

І любити царя, що наш люд обдира, —

Для України наша любов.

Не пора, не пора, не пора

В рідну хату вносити роздор!

Хай пропаде незгоди проклята мара!

Під Украйни єднаймось прапор!

Бо пора ця великая єсть:

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

Іван Франко, 1880 рік

 

 

 

 

Великий вчений з Великою теоремою

Його іноді називають геніальним аматором, бо офіційна освіта і служба цієї дивовижної людини були надто далекими від того, чому він віддавав вільний час і що уславило його в історії науки.

Факти біографії Ферма вміщуються в одному абзаці. Народився він у невеликому місті Бомон, у Гасконії, де й почав навчання. Закінчив юридичний факультет Тулузького університету. Потім успішно займався приватною адвокатурою. У 1631 р. перейшов на державну службу, ставши консультантом Тулузького парламенту. Там він працював усе своє життя. Був одружений, мав п'ятеро дітей. Жив відлюдно і виїздив з Тулузи тільки в службових справах. В одній з таких поїздок до невеличкого міста Кастре, закінчивши свій останній судовий процес, помер. Цим майже вичерпуються події зовні одноманітного життя тулузького юриста.

Із 3000 рукописів Ферма за життя був опублікований один, та й то — анонімно. Він грунтовно знав головні європейські мови і літератури, грецьку і латинську, з однаковою легкістю писав вірші французькою, ла­тинською та іспанською мовами. Але справжньою стихією тулузького самітника стала математика, якій віддав він години натхнення. Ферма став фундатором кількох нових математичних дисциплін, а в інших на століття визначив напрями наукових досліджень математиків усього світу.

Працюючи над текстами древніх авторів, Ферма поставив за мету за короткими переказами змісту задач і теорем Аполлонія Пергського відтворити хід його міркувань і успішно виконав це завдання. Глибокий аналіз праць видатних математиків античного світу, опанування ідей попередників і сучасників відкрили шлях до продуктивної самостійної творчості в різних галузях математики, і в кожній з них він сказав нове слово або започаткував нову епоху розвитку.

Ферма, як і тисячі інших професіоналів і аматорів математики, був зачарований дивовижними закономірностями, невичерпністю властивостей ряду натуральних чисел.

Переказують, що до Блеза Паскаля звернувся шанувальник його таланту гравець кавалер де Мере з проханням розв'язати дві задачі, пов'язані з грою в кості. Про одну з них Паскаль написав Ферма, бо, як зізнавався, відчував себе впевнено, коли Ферма був на його боці. Так зав'язалося листування двох учених, у процесі якого формувалися основні поняття і розв'язувалися задачі нової математичної дисципліни — теорії ймовірностей. Вона виникла не на порожньому місці, але саме Паскаль і Ферма зрозуміли, що азартні ігри — це тільки зручний об'єкт для побудови математичних моделей закономірностей, яким підпорядковані масові випадкові явища. Дещо пізніше до теоретико-ймовірнісних задач звернувся й Гюйгенс. Ці три ве­ликі імені і стоять біля витоків формування однієї з надзвичайно важливих галузей математики, яка має численні застосування в самій математиці, математичному природознавстві, мистецтвознавстві, соціальних науках і військовій справі.

Разом з Декартом Ферма поділяє славу осново­положника аналітичної геометрії. При цьому його виклад цієї математичної дисципліни ближчий до сучасного, ніж у «Геометрії» Декарта. Ферма по праву займає почесне місце і серед безпосередніх провісників визначного математичного відкриття XVII ст. — математичного аналізу. ін володів добре розробленим методом обчислення площ і об'ємів криволінійних фігур. Його результати безпосередньо підходять до поняття визначеного інтеграла Ньютона — Лейбніца. Він, як і Кеплер, ділить фігуру, площу якої потрібно обчислити, на такі дрібні фігури, що з достатньою точністю їх можна прирівняти до якихось фігур з уже відомою площею. Але коли Кеплер, розв'язуючи геометричну задачу, зводить її знову-таки до геометричної задачі, то Ферма до алгебраїчної задачі — підсумування членів нескінченної спадної геометричної прогресії. При цьому він користується винайденою ним системою координат і утворює інтегральні суми так, як пізніше це робитимуть в інтегральному численні.

Та місце вченого в історії науки визначається не тим, що він міг би зробити і не зробив, а тим, чим збагатив її.

 

Запрошуємо до читальної зали №3 переглянути книжкову виставку "Великий вчений з Великою теоремою".

Чисте сяйво лицарства

 

Вальтер Скотт (Walter Scott) — відомий британський письменник, поет, історик адвокат шотландського походження. Вважається основоположником жанру історичного роману.

Народився 15 серпня 1771 в Единбурзі, в родині заможного юриста. У сім’ї з 13 дітей вижило шестеро. З дитинства письменник страждав паралічем, в результаті якого на все життя залишився кульгавим. Його часто возили на лікування в курортні місця. Незважаючи на свій фізичний недолік, вже в ранньому віці вражав оточуючих живим розумом і феноменальною пам’яттю, багато читав.

У 1778 році повертається в Едінбург. З 1779 року навчається в едінбурзькій школі, в 1785 році вступає до Единбурзького коледжу. У коледжі захопився альпінізмом, зміцнів фізично, і набув популярності серед однолітків як відмінний оповідач. Разом зі своїми друзями організував в коледжі «Поетичне суспільство», вивчав німецьку мову. У 1792 в Единбурзькому університеті складає іспит на звання адвоката. Після цього він активно займався юридичною практикою і багато подорожував по країні.

Попутно він збирав народні оповіді і легенди про героїв країни. Захопився перекладами німецької поезії, анонімно опублікував свої переклади балади Бюргера «Ленора».

У 1791 році він вперше закохався, однак Вільяміна Белшес віддала перевагу іншому. Це стало найсильнішим ударом для молодого Вальтера, і він не раз використовував образ дівчини у своїх творах. Одружився В. Скотт в 1797 році на Шарлотті Карпентер, був зразковим сім’янином; любив свій маєток Ебботсфорд, який перебудував, зробивши з нього невеличкий замок.

У 1830 році він переносить перший апоплексичний удар, який паралізував його праву руку. У 1830-1831 Скотт зазнає ще два апоплексичних удари. Помер від інфаркту 21 вересня 1832.

Романи Скотта поділяються на дві основні групи. Перша присвячена недалекому минулому Шотландії, періоду громадянської війни: від пуританської революції XVI ст. до розгрому гірських кланів в середині XVIII, — а частково і пізнішому часу «Веверлі», «Гай Маннерінг» (Gay Mannering, 1815), «Единбурзька в’язниця» (The Heart of Midlothian, 1818), «Шотландські пуритани» (Old mortality, 1816), «Ламермурська наречена» (The bride of Lammermoor, 1819), «Роб Рой» (Rob Roy, 1817), «Монастир»(The Monastery, 1820), «Абат » (The Abbot, 1820), «Води св. Ролана» (St. Ronan’s Well, 1823), «Антиквар» (The Antiquary, 1816) тощо).

Друга основна група романів Скотта присвячена минулому Англії і континентальних країн, переважно середнім вікам і XVI ст («Айвенго» (Ivanhoe, 1819), «Квентін Дорвард» (Quentin Durward, 1823), «Кенілворт», (Kenilworth, 1821), «Ганна Геєрштейнська» (Anne of Geierstein, 1829) тощо). Саме тут Скотт особливо розгортає своє виняткове чуття минулих епох, що змусило Огюста Террі назвати його «найвидатнішим майстром історичної дивінації усіх часів».

 

До 245-річчя від дня народження Вальтера Скотта бібліотека підготувала тематичний список "Сер Вальтер Скотт" і книжкову виставку у читальній залі №2 "Чисте сяйво лицарства".

Окрилений Україною

Володимир Миколайович Леонтович (*5 серпня 1866, с. Оріхівка Лубенський повіт, Полтавська губернія, тепер Лубенського району Полтавської області — †10 грудня 1933, Прага) — український громадський та політичний діяч, письменник і меценат, за фахом правник, видавець. Псевдоніми і криптоніми: В. Левенко, В. Л., Давній, В. Л-ко.

Життєпис

За материнською лінією належав до французького роду Альбрандів, який оселився в Україні за часів Великої французької революції.

Закінчив гімназію, потім юридичний факультет Московського університету (1884–1888). Займався сільським господарством, культурною діяльністю. Літературну діяльність розпочав наприкінці 1880-х років, друкувався з 1890-х років. Був земським діячем на Полтавщині, член Старої Громади і ТУП.

Був одружений з Юлією Володимирівною Лесевич - донька Лесевича Володимира Вікторовича[2].

З 1906 р. — один із видавців (разом із В. Симиренком та Є. Чикаленком) першої щоденної української газети «Громадська думка», згодом редагував журнал «Нова громада» (1906), був меценатом щоденника «Рада».

У 1911–1919 роках очолював «Товариство підмоги українській літературі, науці й штуці». Входив до Ради голів Київського товариства охорони пам'ятників старовини та мистецтва.

У 1917 році - один із засновників Центральної Ради, в період гетьманату — міністр земельних справ у кабінеті Лизогуба. Спільно з Є. Чикаленком розробив проект земельної реформи, який сучасники вважали одним із найдемократичніших у світі.

З 1919 року - в еміграції жив у Болгарії та ЧСР.

Емігрував до Туреччини, потім переїхав до Берліна (Німеччина), пізніше — до Праги. Помер 10 грудня 1933 року в Празі (Чехія).

Твори Володимира Леонтовича

Автор прозових творів «Пани і люди» (1893), «Per pedes apostolorum» (1896), «Старе й нове» (1900, 1913), «Оповідання» (1918), «Спомини утікача» (1922), «Хроніка родини Гречок» (1922), «Ворохобня й інші оповідання» (1931) та інших.

 

До 150-річчя від дня народження Володимира Леонтовича бібліотека підготувала книжкову виставку "окрилений Україною" у читальній залі №4 і тематичний список "Один із поля забутих, але воскресших".

Сторінками літературних журналів

 

Співробітники інформаційно-бібліографічного відділу бібліотеки підготували огляд літератуних журналів.

До огляду увійшли такі журнали: «ДЗВІН» (№ 2, 3 2016 р.), ВСЕСВІТ (№ 3-4 2016 р.),  «КИЇВ» (№ 1–4 2016 р.), БЕРЕЗІЛЬ (№ 1–6 2016 р.), КУР’ЄР КРИВБАСУ (314-316 2016 р.).