31 березня, 2016

Я мислю, отже я існую

Рене Декарт (фр. René Descartes, лат. Renatus Cartesius — Ренат Картезій; *31 березня 1596, Ла-Е-ан-Турен (фр. La Haye en Touraine) [зараз місто Декарт], департамент Ендр і Луара, Франція — †11 лютого 1650, Стокгольм) — французький філософ, фізик, фізіолог, математик, основоположник аналітичної геометрії.
У математиці Декарт запровадив Декартову систему координат, дав поняття змінної величини і функції, ввів багато алгебраїчних позначень. У фізиці він сформулював закон збереження кількості руху, запровадив поняття імпульсу сили.
Декарт — автор методу радикального сумніву в філософії, механіцизму у фізиці, передтеча рефлексології.

Наукові дослідження

Математика
У 1637 побачила світ головна математична праця Декарта «Міркування про метод» (повна назва: «Міркування про метод, що дозволяє направляти свій розум і відшукувати істину в науках»).
У цій книзі викладалася аналітична геометрія, а в додатках — численні результати в алгебрі, геометрії, оптиці (у тому числі — правильне формулювання закону заломлення світла) і багато чого іншого).
Особливо слід відзначити перероблену Декартом математичну символіку Вієта, з цього моменту близьку до сучасної. Коефіцієнти він позначав a, b, c …, а невідомі — x, y, z. Натуральний показник степеня прийняв сучасний вигляд (дробові і негативні утвердилися завдяки Ньютону). З'явилася риска над підкореневим виразом. Рівняння приводяться до канонічної форми (у правій частині — нуль).
Символічну алгебру Декарт називав «Загальною математикою» і писав, що вона повинна пояснити «все, що відноситься до порядку і міри».
Створення аналітичної геометрії дало змогу перевести дослідження геометричних властивостей кривих і тіл на алгебраїчну мову, тобто аналізувати рівняння кривої в деякій системі координат. Цей переклад мав той недолік, що тепер треба було акуратно визначати справжні геометричні властивості, які не залежать від системи координат (інваріанти). Однак переваги нового методу були винятково великі, і Декарт продемонстрував їх у тій же книзі, відкривши численні положення, невідомі древнім і сучасним йому математикам.
У додатку «Геометрія» були дані методи розв'язання алгебраїчних рівнянь (зокрема геометричні та механічні), класифікація алгебраїчних кривих. Новий спосіб завдання кривої — за допомогою рівняння — був вирішальним кроком до поняття функції. Декарт сформулював точне «правило знаків» для визначення числа додатних коренів рівняння, хоча і не довів його.
Декарт досліджував алгебраїчні функції (многочлени), а також ряд «механічних» (спіралі, циклоїди). Для трансцендентних функцій, на думку Декарта, загального методу дослідження не існує.
Комплексні числа ще не розглядалися Декартом на рівних правах з дійсними, однак він сформулював (хоча і не довів) основну теорему алгебри: загальна кількість дійсних і комплексних коренів алгебраїчного рівняння дорівнює його степеню. Від'ємні корені Декарт за традицією іменував помилковими, проте об'єднував їх з додатними терміном дійсні числа, відокремлюючи від уявних (комплексних). Цей термін увійшов у математику. Втім, Декарт виявив деяку непослідовність: коефіцієнти a, b, c … у нього вважалися додатніми, а випадок невідомого знака спеціально відзначався трьома крапками ліворуч.
Усі невід'ємні дійсні числа, не виключаючи ірраціональних, розглядаються Декартом як рівноправні; вони визначаються як відношення довжини деякого відрізка до еталону довжини. Пізніше аналогічне визначення числа взяли Ньютон і Ейлер. Декарт поки ще не відокремлює алгебру від геометрії, хоча змінює їхні пріоритети; розв'язок рівняння він розуміє як побудову відрізка з довжиною, рівною кореню рівняння. Цей анахронізм був незабаром відкинутий його учнями, передусім — англійськими, для яких геометричні побудови — чисто допоміжний прийом.
Книга «Метод» відразу зробила Декарта визнаним авторитетом у математиці й оптиці. Прикметно, що видана вона була французькою, а не латиною. Додаток «Геометрія» було, проте, тут же перекладено латиною і неодноразово видавався окремо, розростаючись від коментарів і ставши настільною книгою європейських учених. Праці математиків другої половини XVII століття відображають сильний вплив Декарта.
Механіка і фізика
Фізичні дослідження відносяться головним чином до механіки, оптики і будови Всесвіту.
Декарт ввів поняття «сили» (міри) руху (кількості руху), маючи на увазі під ним добуток «величини» тіла (маси) на абсолютне значення його швидкості, сформулював закон збереження руху (кількості руху), проте тлумачив його неправильно, не враховуючи, що кількість руху є векторною величиною (1664).
Досліджував закони удару, вперше чітко сформулював закон інерції (1644).
Висловив припущення, що атмосферний тиск із збільшенням висоти зменшується.
У 1637 вийшла у світ «Діоптрики», де містилися закони поширення світла, відбивання та заломлення, ідея ефіру як переносника світла, пояснення райдуги.
Декарт першим математично вивів закон заломлення світла (незалежно від В.Снеліуса) на межі двох різних середовищ[4]. Точне формулювання цього закону дозволило вдосконалити оптичні прилади, які тоді стали відігравати величезну роль в астрономії та навігації (а незабаром і в мікроскопії)!.
Астрономія
В астрономії Декарт відомий як автор космогонічної гіпотези — теорії вихорів, яка протягом певного часу конкурувала з теорією всесвітнього тяжіння. Вважав, що Сонце (як і інші зірки) оточене ефірною речовиною, яка розповсюджується на великі відстані у всіх напрямах. Обертаючись, Сонце приводить в обертальний рух прилеглі області цієї речовини, потім вони, у свою чергу, передають його наступним областям, так що, нарешті, вся маса приходить в обертання. У цьому ефірному вихорі мчать навколо Сонця планети. Проте Декарт не зміг сформулювати закони планетних рухів, тому його гіпотеза не отримала подальшого розвитку.
Філософське вчення Декарта на противагу середньовічним поглядам ґрунтувалося на уявленні про безмежність й однорідність світової матерії (простору), який не має порожнеч і нескінченно подільний.
Інші наукові досягнення
Найбільшим відкриттям Декарта, яке стало фундаментальним для подальшого розвитку психології, можна вважати поняття про рефлекс і принцип рефлекторної діяльності. Схема рефлексу зводилася до механічної реакції організму на подразнення. В уявленні Декарта організм тварини чи людини був машиною, механізмом. При такому розумінні живе тіло не вимагало більше втручання душі; функції «машини тіла», до яких відносяться «сприйняття, відображена ідей, утримання ідей в пам'яті, внутрішні прагнення … здійснюються в цій машині як рух коліщат годинника».
Поряд з ученням про тіло як механізм розроблялася проблема афектів (пристрастей) як тілесних станів, які є регуляторами психічного життя. Термін «пристрасть», або «афект», в сучасній психології вказує на певні емоційні стани.

 
До 420–річчя від дня народження Рене Декарта бібліотека підготувала тематичний список "Рене Декарт – засновник сучасної науки" і книжкову виставку "Я мислю, отже я існую".

27 березня, 2016

Театр як синтез мистецтва

27 березня світова театральна громадськість відзначає Міжнародний день театру, який був заснований на IX конгресі Міжнародного інституту театру при ЮНЕСКО у Відні в 1961 році.
Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. 
З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів.
У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.
У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові. У Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810.
Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві, та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурклеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні.
У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.


Запрошуємо до наукового абонементу переглянути книжкову виставку "Театр як синтез мистецтва".

25 березня, 2016

Поезія це скарб усіх віків, це діамант величиною в слово


Сьогодні, з нагоди Дня поезії, у бібліотеці відбулося засідання клубу Музи&ко під назвою «Поезія це скарб усіх віків, це діамант величиною в слово».

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Під час зустрічі співробітники бібліотеки декламували улюблені поетичні рядки, а наші талановиті студенти Сашко Ярмак, Ютченко Аня, Білик Олена та Князева Стелла презентували нам власні неповторні поетичні твори.


Особливий колорит і настрій створили дуже талановиті музиканти Ростислав і Дмитро.

 
 
 
 

Насамкінець зустрічі наш співробітник Юрій Дмитрович презентував виставку власних художніх робіт "Вириваючись з теNET...".

22 березня, 2016

Інноваційна освітня діяльність

Одним із головних стратегічних завдань, визначених у нашій країні, є - розвиток суспільства на основі нових знань. На зламі двох тисячоліть ми перебуваємо на шляху до суспільства знань.
Тому реформування системи освіти, оновлення змісту освіти - це найважливіші завдання нашого часу. А інструментом реформування є інноваційна діяльність і, до того ж, на всіх рівнях освіти. Національна доктрина розвитку освіти, визначаючи пріоритети державної політики, чільне місце відводить розробці і здійсненні освітніх інновацій, які якісно змінюють мету, зміст, структуру, форми, методи, засоби, технології навчання і виховання та управління.
Що таке інноваційна діяльність?
Це процес внесення нових елементів у традиційну систему, створення та використання інтелектуального продукту, реалізація нових оригінальних ідей у формі готового товару (послуги) на ринку тощо. Структура інноваційної діяльності містить у собі, по-перше, розробку інновації - від появи ідеї до здійснення апробації та експерименту; і, по-друге, поширення інновації, тобто збереження й розповсюдження інформації про нову розробку вчених, підготовка працівників до її застосування і подальшого використання у своїй роботі.
Освітня інноваційна діяльність є, відповідно, процесом внесення якісно нових елементів в освіті. Адже сучасна школа вимагач докорінного переосмислення технологій, духовного становлення особистості, створення умов для самореалізації її суттєвих рис у різних видах творчої діяльності.

 
Запрошуємо до читальної зали №1 переглянути книжкову виставку присвячену інноваційній освітній діяльності.

21 березня, 2016

Слова самі віршами забринять...

«Нехай комусь від щедрої планети високі титули, гучна хвала. Таких дарів не дістають поети, мені зоря любов твою дала» –  писав Вільям Шекспір про трофеї поета. Оскар Вайлд говорив, що поезія існує, або у житті, або на папері. Усі погляди й думки майстрів слова література бережно плекає, адже кожен поет – це інша таємниця, його історія унікальна. А, що думають про поезію сучасні майстри?
Про вищу літературну пробу своїми думками у Міжнародний день поезії з Вголосом діляться українські поети.
Оксана Забужко письменниця, поетеса
«Найкращу дефініцію поезії, я почула якось на Андріївському узвозі від бабці, яка торгувала керамічними дзвіночками власного виробництва. «Поезія – це Божа мова, а проза – це княжа мова», – сказала вона.
Таку одну фразу почути на торговищі, а потім над нею можна все життя думати. В цьому є великий сенс, тому, що проза (якщо перекласти це більш солідним дискурсом) несе в собі колосальні інформаційні навантаження.
Поезія працює на якихось інших рівнях, це просто чиста передача енергії та інформації водночас».
Ніна Галан, поетеса
«Лорка мав таку формулу поезії: уява – натхнення – вивільнення, Сантаяна називає поезію релігію, що втратила наказові інтонації. А мені залишається вважати, що світанок не втратить жодної барви, незалежно від того, що для мене підіймається на небосхил – кулька гною, яку котить скарабей, чи жовтий карлик.
Поезія –це завжди правда і завжди брехня, це тонке різьблення моєї башти зі слонової кістки і написана з помилками революційна агітка, віконниця, що вислизає з руки самогубці, і детальний архітектурний план райського саду. Але біс його зна, як з усього водночас ексрагувати чисту поезію, щоб на першу вимогу демонструвати колбу з написом «essentia poeticae».
Петро Мідянка, лауреат Шевченківської премії
«У поезії, я бачу сенс свого життя, своє покликання. Бували моменти, коли вона мені мстилась ця поезія, але жодного разу не зраджувала. Багато хто вважає поезію грою, це певною мірою так, але водночас вона має вищу інспірацію, вищий божественний смисл. Коли мова керує поетом, коли поет віддається мовній стихії, занурюється в глибинні пласти і намагається донести до читача свою рецепцію як передавач почуттів, емоцій. Без образної системи поезія неможлива. Чим вона автентичніша, тим поет цінніший у світовій системі.
Поезія – це метафора, образ, своєрідний код, іскра, яка швидко спалахує.
Українська поезія як явище унікальна у світі, хоча її не так багато перекладають».
Роман Романюк поет, член Союзу творчої потенції «Плита»
«Як на мене, то визначення суті поезії слід шукати в розумінні того, що, властиво, відбувається, коли пишеться вірш. Поезія – спосіб відірвати мить від плетениці часу, замкнути її на собі, створити так маленький світець, в якому діють усі ті ж закони, що і в нашому, але виразно проступає якийсь один, той, заради увиразнення і оприявнення якого ми й билися з часом, відривали від нього найхарактерологічнішу мить. Поезія, таким чином, – спосіб увиразнення, спосіб говорити максимально точно, спосіб говорити про те, про що ти мусиш і хочеш, так, як ти хочеш і мусиш сказати».
Григорій Семенчук, поет
«Поезія, як і будь-який інший жанр мистецтва, мусить промовляти і надихати. Поезія буває і раціональною і емоційною. У неї немає кордонів і сталих форм, проте хорошу поезію вирізняє одна річ – це мелодика і ритм».
Оксана Яблонська, поетеса
«Поезія для мене стан душі душі плюс робота над словом. Я ціную тих авторів, які майстерно передають свої думки, розвиваючи уяву читача, поповнюючи його лексику новими словами, образами. Для мене взірцем авторської роботи є поети класики і сучасники, захоплююся творчістю Лесі Українки і Тараса Шевченка, Ліни Костенко і Василя Стуса, Ганни Осадко і Павла Вольвача, Юлії Мусаковської та Івана Малковича, Ірини Шувалової і Романа Скиби, Вікторії Осташ та Івана Кушніра, Тати Рівної і Дмитра Лазуткіна, Анни Багряної і Юрія Рудницького і багатьох інших авторів. Особливий трепет відчуваю, коли слухаю вірші у авторському виконанні Сергієм Батуриним, Володимиром Осипенком, Юлією Смаль, Юлією Шешуряк, Анною Малігон. Приємно, що наш час такий багатий обдарованими авторами.
Писати я почала ще у школі, але відчуття поезії, як частини мого життя, до мене прийшло у 2006 році. Саме тоді я познайомилася із багатьма творчими людьми, які навчили мене майстерності поетично, метафорично зображувати відчуття і бачення. Михайло Карповий, Іван Кушнір, Олександр Дяченко є моїми поетичними наставниками, а творчість Івана Андрусяка, Мойсея Фішбейна, Сергій Татчина надихає думати і працювати над думкою і її висловлюванням. Поезія допомагає багато розуміти, переосмислювати, переживати та висловлювати душевні муки, рятує від самотності і дає можливість висловити таємні думки».
Олександр Гордон, поет, прозаїк, перекладач, заступник голови Львівської організації НСПУ
«Поезія – це почуття, біль, драма, досвід, історія, культура, філософія та естетика, інтуїція та містика… Поезія – це доля. Якщо означити короткий ланцюжок зародження і розвитку поезії (поетичного відчуття в житті людини, після проходження/засвоєння якого можна стати поетом), то він буде таким: почуття-досвід-знання-містика-доля. І на кожному життєвому етапі відчуття поезії може розвиватися через заперечення однієї з цих ланок і поглиблення впливу іншої чи інших.
Діалектику розуміння і визначення поезії, на моє переконання найкраще виклав Райнер Марія Рільке у своєму романі «Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе»: «…але ж вірші так мало важать, коли вони написані так рано. З цим варто зачекати, збирати сенс і солод впродовж усього, бажано довгого життя, а вже тоді, під сам кінець, можливо, і пощастить написати десять рядків, зате добрих. Бо вірші не є, як вважають, почуттями (почуття з’являються в нас рано) – а досвідами. Задля одного-єдиного рядка треба побачити багато міст, людей і речей, треба знатися на тваринах, треба відчувати, як літають птахи і знати рух, яким маленькі квітки розкриваються вранці. Треба вміти пригадувати шляхи в незнаних місцинах, несподівані зустрічі й наближення розлук – дні дитинства, ще нез’ясовані, батьків, яких мусив скривдити… узагалі моря, ночі мандрів…
Треба мати спогади про багато любовних ночей, з яких жодна не була схожа на іншу, про крики при пологах і про легких, білих, сонних породіль, що знов закриваються, мов квіти. Але слід побувати і при вмирущих, сидіти коло мерців у кімнаті з відчиненими вікнами й поривчастими звуками. Та й самих спогадів ще не досить. Слід уміти їх забувати, коли їх багато, і мати неабияку терплячість дочекатися, поки вони повернуться. Бо на самих спогадах усе не зав’язано. Щойно коли вони перетворяться в нас на кров, погляд, жест, безіменні й не відрізненні від нас самих, допіру тоді може статися, що в якійсь із дуже рідкісних годин в її осерді постане перше слово одного вірша, і вийде з них».
Я б сказав так: щоби бути поетом, треба мати долю поета і поважати цю долю, і вперто йти її шляхами, які б вони не були.
«Ці вірші – то лише провина
І зовсім – не мета!..»
Ірина Мулярчук, поетеса, член Спілки письменників України
«Поезія – це ще один життєво важливий орган у мені»

 
Запрошуємо до читальної зали №2 переглянути книжкову виставку "Слова самі віршами забринять...", яка присвячена Міжнародному дню поезії.

“Зелені легені” планети

Сьогодні, 21 березня, в усьому світі відзначають Міжнародний день лісу або Всесвітній день захисту лісів.
Ініціатором заснування цього свята була Європейська конфедерація сільського господарства на 23-й Генеральній асамблеї в 1971 році. Цю ідею підтримала Всесвітня продовольча і сільськогосподарська організація при ООН (ФАО).
З тих пір щорічно з ініціативи ООН 20 або 21 березня як привід проінформувати суспільство про важливість збереження лісів відзначається Міжнародний день лісу (International Day of Forests). Причому було прийнято рішення про святкування цього дня саме в день осіннього рівнодення в Південній півкулі і весняного рівнодення в Північній півкулі.
Проблема збереження лісу та його багатств стоїть сьогодні в ряді найважливіших екологічних завдань для всіх країн світу.
Зараз загальна площа лісів на планеті становить приблизно 38 млн км кв (це близько третини площі суші). Ліси – легені нашої планети, що мають неоціненне екологічне, соціальне та економічне значення. Вони беруть участь у формуванні клімату планети, забезпечують киснем, переробляють шкідливі викиди, зберігають водні ресурси, є середовищем існування безлічі рослин і тварин, забезпечують їжу і здорове середовище для людей, допомагають зберегти родючість ґрунтів і ландшафти.
Проте з кожним днем площа світових лісів скорочується. Кожну секунду Земля втрачає більше як 1,5 га незайманого лісу. Насамперед це пов’язано зі зростанням чисельності населення і перетворенням лісових територій для різних людських потреб. За деякими експертними оцінками, за останні 10 тисяч років людина знищила 26 млн км кв лісів. Поряд з цим дерева гинуть від пожеж, незаконної вирубки, природних катастроф, впливу комах-шкідників, хвороб та інших причин.
У зв’язку з цим, основним завданням Міжнародного дня лісу є привернення уваги жителів планети до проблеми збереження лісів, інформування про значимість лісових екосистем, їх дійсний стан, основні заходи їх захисту та відновлення.
У цей день в більшості країн проводять різноманітні акції та заходи, спрямовані на захист лісів і зелених насаджень: інформаційні заходи, конкурси, виставки, кампанії з висадки дерев і різні флешмоби.

Запрошуємо до наукового абонементу переглянути книжкову виставку "Зелені легені планети".

19 березня, 2016

Щастя. Як ми його розуміємо?

Щасливі люди завжди святково налаштовані, але і для них придумали свято – Міжнародний день щастя, який відзначається 20 березня. Прийняттям такого рішення людство зобов’язане Генеральної асамблеї ООН. Члени організації запропонували в цей день проводити громадські та просвітницькі заходи.
Підкреслити, що благополучне фінансове та економічне становище не гарантує людям повного щастя, прагнули ініціатори свята. Привернути увагу правителів до духовних і моральних проблем хотіла ООН.
Що стосується дати, то 20 березня – це день весняного рівнодення, коли на всій Землі день і ніч практично рівні, і засновники нового свята підкреслили, що всі люди планети мають рівні права на щастя.


Запрошуємо до читальної зали №4 переглянути книжкову виставку "Щастя. Як ми його розуміємо?".

"Світ – все ще є...", або парадокси Емми Андієвської

 
Емма Іванівна Андієвська (*19 березня 1931, Сталіно, нині Донецьк) — українська письменниця, поетеса та художниця, що працює у стилі сюрреалізму та герметизму.
Створила власний світ поетичних та художніх образів у високо індивідуальній манері.
Філософські, духовні та містичні теми є головними у творчості Андієвської. Авторка належить до важливих представників модернізму в українській літературі другої половини XX ст. Письменницю часто пов'язують з Нью-Йоркською групою українських літераторів на еміграції.
Поетеса відома тим, що пишучи у формі класичного сонету, кардинально його реформувала своїм використанням дисонансів та далекосяжних смислових асоціацій між побутовими речами та філософськими поняттями. Емма Андієвська є авторкою двадцяти дев'яти поетичних збірок, п'яти книжок короткої прози, трьох романів та понад дев'яти тисяч картин.
Художні виставки малярки проводилися в США, Канаді, Франції, Німеччині, Австралії, Бразилії, Ізраїлі, Україні та Швейцарії. Поетеса є членом Національної спілки письменників України з 1994 року, українського ПЕН-клубу та Професійного об'єднання художників Баварії.
Більшу частину свого життя Андієвська провела поза Україною, проживаючи в Мюнхені та Нью-Йорку.
До 85–річчя від дня народження Емми Іванівни бібліотека підготувала тематичний список "Світ – все ще є...", або парадокси Емми Андієвської.

17 березня, 2016

Не вмію вірші виплітать з води...

 

Сьогодні в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка відбулася творча зустріч з поеткою Світланою Майєю Залізняк.

 
 
 
 
 
 
 
 

Як пише Світлана Козаченко, письменниця, вчителька :
"Не вмію вірші виплітать з води..." — пише поетеса Світлана Залізняк із Полтави. — У її творах не знайдеш порожніх фраз — кожне слово несе глибокий зміст. Ці вірші можуть здаватися складними, елітарними, бо не всім зрозумілі. То глибина думки та почуттів поетеси.
Світлана Залізняк народилася 31 липня 1963 року в Пирятині. Дитинство та юність пройшли в місті Яготин на Київщині. П"ять років жила і працювала в передмісті Ялти, а з липня 1996-го мешкає в Полтаві. Саме тут написала шість своїх книг — збірки "Меланхолія", "Шепіт свічки", "Вельвічія", "Присмак сутіні", "Струм" та "Міць".
Куяльник...
Іллічівськ...
Харцизьк...
Донецьк...
Я повернулась до твоїх фонтанів.
Отак вертав по пінних хвилях Грей
В Ассоль обійми.
Я — не безпричальна! — пише вона у вірші "Полтава".
За творчий псевдонім поетеса обрала прізвище свого діда, уродженця хутора Залізняки, що на Миргородщині. Її твори друкували в обласних та всеукраїнських часописах, в альманасі "Рідний край", у збірнику "Веселка Дністрова".
Краса вірша Світлани Залізняк — не прилизаний гламур, а природна естетика української мови. Вона вживає архаїзми та історизми, діалектизми, старослов"янізми, авторські неологізми. У творах звучить безкомпромісність Василя Стуса й Ліни Костенко, філософське узагальнення, готовий афоризм.
Поезія авторки близька до віршів Миколи Зерова. Світлана вживає багато античних і біблійних образів, парадоксальну кінцівку. Її білі вірші органічні й чіткі.
Перу письменниці належать переклади поезій Рабіндраната Тагора, Анни Ахматової, Вільяма Шекспіра. Торік Світлана Залізняк стала лауреатом всеукраїнського конкурсу "Українська мова — мова єднання", нагороджена медаллю Пантелеймона Куліша.

 
 
Оскільки в березні ми відзначаємо День письменника і День поезії, а також багато митців слова святкують свої дні народження бібліотека підготувала книжкову виставку "Грані тисячоліть на струнах слова".
Дуже вдячні поетці за чудову зустріч!

Чарівного пензля майстер

Михайло Олександрович Врубель народився (5) 17 березня 1856 року в Омську. Вчився в петербурзькій академії мистецтв (1880-1884). Неодноразово бував в Італії та Франції, відвідав Німеччину, Грецію, Швейцарію.
"Царівна Лебідь" Слідуючи традиції А . А. Іванова і М.М. Ге, Врубель у своїй творчості звертався до проблем буття людини, до морально-філософських питань про добро і зло, про місце людини в світі. Але в умовах складного і суперечливого розвитку російської художньої культури кінця 19-початку 20 століть прагнення вирішити ці питання приводило Врубеля, що стояв в стороні від суспільної боротьби своєї епохи і не бачило реальних шляхів подолання гострих протиріч буржуазної дійсності, до болісним пошуків виходу лише у внутрішній, духовного життя людини.
Врубель звертався до романтики середньовіччя і Відродження, до античної міфології і російської казки; в його творах нерідкі елементи загадковості, таємничості, характерні і для поезії раннього російського символізму. Різнобічність художньої творчості як вираження мрії з'єднати мистецтво з життям, пошуки високого монументального стилю і національної форми в мистецтві, прихильність до орнаментальним ритмічно ускладненим рішенням надають творам Врубеля характерні риси стилю «модерн».
"Пан" Однак творчість Врубеля набагато ширше і символізму, і стилю «модерн».
Прагнення створити складну картину світу, в якому все взаємопов'язане і одушевлено, а за звичним виглядом предметів таїться своя особлива і напружене життя, призводить до органічного злиття в творах Врубеля світу людських почуттів і світу природи («Пан», 1899, « До ночі», 1900,«Бузок», 1900, — все в Третьяковській галереї).
У 1884-1889 роках Врубель жив у Києві, де створив ікони і ряд стінних розписів. У пошуках більшої духовності, монументальності і пластичній виразності творів Врубель звертається до досвіду класичного мистецтва. Однак він далекий від стилізації або наслідування.
З тягою Врубеля до монументального мистецтва зв'язані декоративні пошуки, які визначають його творчість в 1890-і роки, коли Врубель, переселившись до Москви, увійшов в Абрамцевский художній гурток мецената С.І. Мамонтова.
У ці ж роки Врубель працює над ілюстраціями до творів М.Ю. Лермонтова.
"Дівчинка на тлі персидського килима" Головною темою творчості Врубеля в моcковскій період стала тема Демона. У «Демоні» (1890, Третьяковська галерея) і ілюстраціях до однойменній поемі М. Ю. Лермонтова (акварель, білила, 1890-1891, Третьяковська гал., Російський музей і інші збори) Врубель в символічній формі ставить «вічні» питання добра і зла, висуває свій ідеал своєрідно понятий героїчної особистості, бунтаря, який не сприймає повсякденність і несправедливість дійсності, трагічно відчуває свою самотність.
Епоха важких соціальних протиріч і суспільного розладу, бунтарські настрої передреволюційної пори — все це надавало дію на роботу Врубеля над темою Демона, яка завершилася «Демоном поваленим» (1902, Третьяковська галерея).
У 1900-ті роки творчість Врубеля набуває характеру трагічної сповіді, в ньому наростають драматизм світовідчування і експресія форм, а деколи і риси хворобливого надлому (з 1902 Врубель страждав важкою душевною хворобою і в 1906 осліпнув).
Помер художник (1) 14 квітня 1910 в Петербурзі.

Запрошуємо до абонементу наукової літератури переглянути книжкову виставку "Чарівного пензля майстер". А також бібліотека підготувала тематичний список "Ангели й демони Михайла Врубеля".