29 січня, 2016

Волі народної дзвін

Крути, Крути! Це за Батьківщину
Стали муром, шанцем душ і тіл.
Крути, Крути! Мужньо, воєдино
Прямувати в найсвятішу ціль.
Крути, Крути! Час розплати близько.
Вже червоний ворог кари жде.
Крути, Крути! Вічне бойовисько
За майбутній, за світліший день.
Історія українського народу першої половини ХХ сторіччя є доволі сумною. Багато горя довелося пережити українцям, скільки крові було пролито...
Уже багато років поспіль 29 січня наша країна на державному рівні вшановує відвагу, вічну пам'ять студентам-гімназистам, які у січні 1918 року полягли у страшному бою біля залізниці Крути, що знаходиться між Бахмачем і Ніжином, під час наступу більшовицьких військ на Київ.
Не оголошена війна радянської Росії проти УНР розпочалася ще в середині грудня 1917 року. Більшовицьке угрупування, яке було сформоване з солдатів, брянських червоноармійців та балтійських матросів, очолював полковник М. Муравйов.
Ранок 29.01.1918 р. Станція Крути. Українські війська були готові до бою. Студентський курінь був поділений на 4 чоти по 28-30 чоловік. У четвертому були юнаки, які навіть не вміли стріляти.
Вже біля 9 год. ранку розпочався наступ, точився жорстокий бій, він тривав декілька годин, ці години були жахливими, а те що трапилося після битви, не можна забути, це буде у пам'яті кожного. Вже тоді, коли війська почали відступати, коли почали збирати трупи і поранених з поля бою, було помічено, що не вистачає однієї чоти, а це свідчило, що студентів було взято у полон, з якого ніхто не повернувся. Гімназисти були по-звірячому вбиті вояками Муравйова.
Незважаючи на великі жертви молоді, втримати Київ не вдалося. Він був захвачений червоними військами.
З воєнного погляду, бій під Крутами нічого особливого не представляв. Таких було багато під час громадянської війни, але трагічна загибель студентського куреня стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну.
2006 року на залізничній станції Крути було відкрито Меморіал пам'яті героїв Крут. Це насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону, що нагадує про подібні колони Київського Університету, звідки були більшість студентів під Крутами.

Запрошуємо до наукового абонементу переглянути книжкову виставку "Волі народної дзвін".
Вічна пам'ять студентам, що загинули у битві під Крутами.

27 січня, 2016

Голокост - лихо століття

У наш час ми зі скорботою згадуємо про таку трагедію міжнародного масштабу як Голокост. Для багатьох єврейських сімей це слово з жахом нагадує обідах, трагедії, горе і смерті невинних людей.
У наші дні, термін Голокост (Holocaust) характеризує Німецьку нацистську політику 1933-1945 років, в найжорстокішій боротьбі з єврейським народом, відрізнялася особливою жорстокістю і зневагою людським життям.
У багатьох країнах 27 січня відзначають Всесвітній день Голокосту, який в кожній країні має статус державної.
З ініціативи кількох країн: Ізраїль, США, Канада, Росія і Європейський союз, і за підтримки ще 156 держав, 1 листопада 2005 Генеральна Асамблея ООН призначила 27 січня Міжнародним днем пам'яті жертв Голокосту. Така дата була обрана не випадково, оскільки в 1945 році, в цей же день, радянські війська звільнили найбільший нацистський концтабір Освенцим-Біркенау (Аушвіц), що знаходився на території Польщі.
На засіданні ГА ООН було прийнято рішення закликати держави до розробки імператорського програм таким чином, щоб всі наступні покоління пам'ятали про уроки Голокосту і надалі запобігали виникненню актів геноциду, породження расизму, фанатизму, ненависті і забобонів.
Бібліотека підготувала книжкову виставку "Голокост - лихо століття" і тематичний список "Тут людська кров, пролита без пощади, горить в могилі, як незгасна грань".

Вічне сонячне світло

Вóльфґанґ-Амадéй Мóцарт (27 січня 1756 — 5 грудня 1791) — австрійський композитор, представник класицизму, який визнаний науковцями одним із найгеніальніших музикантів в історії людства.
Творчий доробок Моцарта становить понад 600 творів: більш як 50 симфоній, понад 19 опер, велику кількість інструментальних концертів (зокрема 27 фортепіанних), 13 струнних квартетів, 35 сонат для скрипки, Реквієм та багато інших інструментальних та хорових творів. Музика Моцарта, створена під великим впливом Гайдна, стала вершиною класичної епохи за чистотою мелодії та форми.

Музична обдарованість сім'ї Моцарта

Вся сім'я великого композитора була обдарована музично. Наприклад, його батько, Леопольд, грав на органі і скрипці, а також служив композитором при дворі Зальцбурзького архієпископа, керував церковним хором. Він написав також книгу по грі на скрипці, яка вважалася в той час одним з кращих навчальних посібників по цьому інструменту.
Ця людина прищепив любов до музики і своїм дітям: синові, який почав грати на клавесині з трьох років, а пізніше освоїв ще орган і скрипку, і дочки, яка також відмінно грала на клавесині, а також на фортепіано.
Із семи дітей вижили лише двоє в сім'ї Моцартів: Вольфганг і його старша сестра.

Юний геній

Друг сім'ї, Шахтнер Йоганн Андреас, зальцбурзький придворний сурмач, розповідав таку історію, яка неодмінно повинна бути включена в нашу розповідь на тему "Цікаві факти з життя Моцарта". Одного разу Леопольд Моцарт разом з Шахтнер прийшов до себе додому і побачив, як юний Вольфганг (якому було лише 4 роки) пише щось на нотному папері. Син вмочував в чорнило не тільки перо, але також і пальці. Моцарт-молодший повідомив дорослим, що пише концерт. Батько взяв забруднений плямами лист і заплакав - настільки все струнко було в творі.

Моцарт і Бах

Коли хлопчикові було приблизно 8 років, талант його високо оцінив Йоганн Крістіан Бах, який був сином знаменитого Йоганна Себастьяна Баха. Вони кілька разів грали разом на публіці: Бах садив маленького генія на коліна і виконував сонати на клавесині разом з ним. Кілька тактів грав Бах, декілька - Моцарт. Здавалося, що за інструментом знаходиться один музикант - так злагоджено звучав цей дует. Артисти також грали в чотири руки і багато розмовляли про музику.

Виступ під час посту

Вольфганг в дитинстві часто їздив по інших країнах. Ці подорожі влаштовував батько хлопчика, щоб син давав публіці концерти, слухав відомих музикантів і дізнавався щось нове. У Голландії, однією з країн, де вони побували, суворо під час постів заборонялася музика. Однак для Моцарта зробили виняток. Духовенство в його таланті побачило Божий дар.

Опера для імператора

Йосип II, римський імператор, замовив Моцарту оперу, коли хлопчикові було всього 12 років. Вона називалася "Уявна простушка" і була призначена для італійської трупи. Юний композитор склав твір всього за кілька тижнів. Співакам, однак, воно не сподобалося, тому примьера опери так і не відбулася.

Композитор і масони

Цікаві факти з життя Моцарта пов'язані не тільки з його музичною кар'єрою. Ця людина, наприклад, став масоном і навіть привів у ложу свого батька. Композитор написав музику для ряду масонських ритуалів, навіть у знаменитій опері під назвою "Чарівна флейта" звучить тема цього руху.

Моцарт і Сальєрі

Одного разу герой нашої розповіді надумав пожартувати над Сальєрі. Він повідомив своєму приятелеві, що створив таку річ для клавіру, яку не здатний виконати жодна людина в світі, крім самого Моцарта. Сальєрі, подивившись ноти, вигукнув, що юний музикант теж не зможе цього зробити, оскільки обома руками потрібно буде виконувати найскладніші пасажі, та до того ж на протилежних кінцях клавіатури. Одночасно потрібно взяти посередині ще кілька нот. Якщо навіть грати ногою, написане виконати все одно не вдасться, так як темп твору занадто швидкий. Вельми задоволений, Моцарт розсміявся. Він сів за клавір і виконав цей твір саме так, як було зазначено в нотах. А складні ноти були взяті носом!

Констанція, дружина Моцарта

Заробляючи своєю творчістю пристойні гонорари, проте Моцарт, біографія якого часом суперечлива, часто був змушений позичати у своїх приятелів гроші. Так, наприклад, отримавши тисячу гульденів (нечувану на ті часи суму) за виступ на одному з концертів, він сидів без грошей вже через два тижні. Приятель Моцарта, у якого композитор спробував зайняти, зауважив із здивуванням, що у музичного генія немає ні стайні, ні замку, ні купи дітей, ні дорогої коханки. "Для чого ж тобі потрібні гроші?" - Запитав він. Моцарт відповів, що адже у нього є Констанція, дружина. "Вона - мій табун породистих коней, мій замок, моя купа дітей, моя коханка", - сказав композитор.

Складний концерт

Моцарт, біографія якого, як і всіх вундеркіндів, ще з дитинства була відзначена фактами, які свідчать про унікальний даруванні, свій перший концерт написав у чотири роки. Це був твір для клавіру. Воно було настільки складним, що з європейських віртуозів його навряд чи зміг би коли-небудь хто-небудь виконати. Коли батько забрав у хлопчика незакінчену ще запис, пояснивши це тим, що такий, на його думку, важкий концерт не можна зіграти, Моцарт відповів, що все це дурниці. Адже навіть дитина зможе це зробити. Він, наприклад.

Моцарт грає з кішкою

Всі дитинство цього юного генія було низкою музичних занять і виступів. У різних куточках Європи на численних концертах вундеркінд розважав публіку з вищого світу: грав з закритими очима на клавірі. Батько при цьому закривав дитині обличчя хусткою. Їм же закривали і клавіатуру, але юний геній все одно справлявся з грою. Творчість Моцарта у всіх викликало захоплення. На естраду на одному з концертів цього композитора вийшла кішка. Тоді Моцарт перестав грати і помчав до неї з усіх ніг. Забувши про слухачів, він став бавитися з цією твариною. На окрик батька юний геній відповідав, що клавесин адже все одно нікуди не дінеться, а кішка зараз піде.

Історія з Марією-Антуанеттою

Після того як маленький Моцарт (композитор, про який ми розповідаємо) виступив в імператорському палаці, Марія-Антуанетта, юна герцогиня, вирішила йому показати своє розкішне житло. Хлопчик в одному із залів впав, послизнувшись на паркеті. Тоді герцогиня допомогла Моцарту піднятися. Він зауважив, що герцогиня добра до нього. "Мабуть, я одружуся на вас", - сказав музикант. Дівчина розповіла про це матері. Імператриця з посмішкою запитала маленького "нареченого", чому той сказав так. Моцарт відповів: "Із вдячності".

Зустріч Моцарта з Гете

Одного разу семирічний Моцарт давав у Франкфурті-на-Майні концерти. До нього після виступу підійшов 14-річний хлопчик. Він похвалив його гру, сказавши, що йому не навчитися такому майстерності ніколи, оскільки це дуже складно. Юний Вольфганг здивувався і запитав його, чи пробував той писати ноти. Співрозмовник відповів, що ні, так як йому в голову приходять лише вірші. Тоді Моцарт парирував: "Напевно, дуже важко писати вірші?" Хлопчик відповів, що, навпаки, дуже легко. Співрозмовником Моцарта виявився Гете.
Запрошуємо до читальної зали №1 переглянути книжкову виставку "Вічне сонячне світло".

25 січня, 2016

Названо лауреатів обласного конкурсу 2015 року «Краща книга Полтавщини»


У номінації «Краща університетська книга» визначено монографію «Радянські органи державної безпеки в системі взаємовідносин держави і православної церкви в Україні (1918 р. – середина 1950-х років)» доктора історичних наук Людмили Леонідівни Бабенко.
Щиро вітаємо автора, бажаємо нових творчих і наукових досягнень.

23 січня, 2016

Життя і казки Гофмана

Ернст-Те́одор-Амаде́й Го́фман (нім. Ernst Theodor Amadeus Hoffmann (стандартне скорочення в західноєвропейських мовах E. T. A. Hoffmann); *24 січня 1776, Кенігсберг — †25 червня 1822, Берлін) — німецький письменник, композитор, художник, представник романтизму. Псевдонім як композитора — Йоганн Крейслер. Літературне життя його почалося з 36 років.
Австрійський письменник початку XX ст. Стефан Цвейг надзвичайно влучно і точно охарактеризував головні складники дивовижного і неповторного художнього світу Гофмана: «Неземний світ, зітканий із чар та мрій, заселений фантастичними образами, — ось світ Е. Т. А. Гофмана. Часом він добрий і світлий, як солодка мрія, а часом автор посеред своїх мрій раптово згадує про себе і власну невтішну долю — тоді він стає дошкульним і злим, спотворює людей до краю, обертаючи їх на карикатурних чудовиськ, з навіженою втіхою прибиваючи портрети своїх «покровителів», що пригнічують його і дошкуляють йому, до стіни своєї зневаги... Хто витримав столітній іспит, той витримав його на віки, а тому Е. Т. А. Гофман належить — про що цей нещасний, розіп'ятий на хресті земної прозаїчності та вульгарності, навіть не здогадувався — до вічної гільдії поетів і романтиків, що вигадали для життя, яке їм дошкуляло, найоригі-нальнішу помсту, а саме: створювали життєві образи, повніші й колоритніші, ніж ті, які створює наша дійсність».
Творчість Гофмана надзвичайно самобутня й оригінальна. Не лише в німецькій, айв усій європейській літературі жодного схожого на нього письменника не було.
Прихід у літературу. Бажання стати письменником з'явилось у Гофмана далеко не відразу, адже перші кроки у своїй творчій біографії він зробив як музикант і саме з музикою мав намір пов'язати своє майбутнє. Гофман писав: «...відтоді, коли я почав писати музику, я навчився забувати всі свої повсякденні клопоти, увесь світ. Це тому, що світ, який виникає з тисячі звуків у моїй кімнаті, під моїми пальцями, не сумісний ні з чим, що перебуває за його межами». Гофман - автор численних музичних творів різноманітних жанрів, у тому числі й трьох опер, одна з яких — «Ундіна» — стала першою німецькою романтичною оперою. Як музичного критика Гофмана цінували за надзвичайно глибокі та вдумливі спостереження найвідоміші композито-ри Європи. Не менш цікавим був і доробок Гофмана-живописця: чудові театральні декорації, ілюстрації до літературних творів, портрети, а також дотепні іронічні карикатури.
До літератури Гофман звернувся в досить зрілому віці: у 30 років він пише єною першу новелу «Кавалер Глюк» (надрукована у 1809 р.), а в 38-літньому віці видає тритомну збірку новел і повістей «Фантазії в манері Калло» (1814). «Мене повністю захопила література, — писав у цей час Гофман, — немовби у самому собі я відкрив казкове царство, яке, виходячи з глибин мого єства, матеріалізувалося в образи і захищало мене від натиску зовнішнього світу».
Всього вісім років тривала літературна творчість Гофмана, але за цей період він встиг написати напрочуд багато: новели, казки, повісті, два романи та чимало літературно-критичних статей.
Естетичні принципи. Творчість Гофмана належить до пізнього етапу німецького романтизму. Як і у творах інших німецьких романтиків, у творах Гофмана домінує елемент казковості, чудодійності, але особливого зразка. Назвавши свою першу збірку новел «Фантазіями в манері Калло», Гофман у вступі до першого тому пояснив, що свідомо орієнтувався на творчу манеру французького барокового живописця першої третини XVII ст. Жака Калло, у творах якого реальність і фантастика поєднувалися так, що картини життя під його пером поставали водночас як «щось дивно знайоме і водночас чуже». Як приклад, сам Гофман наводив зразок одного з малюнків Калло, на якому ніс у чорта переростав у рушницю, що націлювалась на праведника. Гофман мав на увазі таке зображення дійсності, в якому елементи реальності подаються не у формі самого життя, а за допомогою так званого гротескного образу, тобто образу, в якому свідомо порушуються норми життєвої правдоподібності, протиставляються реальне та нереальне, ті чи інші сторони зображуваного змальовуються у фантастично перебільшеному, загостреному вигляді. Саме така художня манера притаманна творчості Гофмана, який започаткував у німецькій романтичній літературі окрему — гротескно-фантастичну, або гофманівську, — течію.
Запрошуємо до читальної зали №2 переглянути книжкову виставку "Життя і казки Гофмана".

Поет квітучої України

Я єсть народ, якого

Правди сила

Ніким звойована ще не була

Павло Тичина

Тичи́на Павло́ Григо́рович (11 (23) січня 1891, Піски, Козелецький повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія — 16 вересня 1967, Київ, Українська РСР, СРСР) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч.
Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959), депутат Верховної Ради УРСР з 1-го по 7-ме скликання. Міністр освіти УРСР (1943–1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962).
Автор слів Гімну Української РСР.
Ю. Лавріненко писав, що Тичину називали “то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичности, та проте він не вкладається в рами жодного «ізму». Історик вітчизняної літератури Сергій Єфремов так казав про поета: “Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, i з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм – од реалізму до футуризму (“червоно-си–зеле дугасто”), одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привілей небагатьох – такий широкий мати діапазон… Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю… Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа” «Дивовижна ерудиція Тичини — свій духовний світ він оформив у постійній самоосвітній культурній експансії», — писали про нього в книзі поетичної антології 2005 року.
У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п’ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна — по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час були надруковані чотири великих розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» відома самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора). В «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фрагментах з посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) Тичина, не зважаючи на загальну пропагандистську нудотність переважної частини свого післявоєнного поетичного здобутку, засвідчив живучість свого поетичного таланту.
У 1970-71 рр. український письменник Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». У цій роботі він схвально оцінював ранню творчість Тичини і піддавав критиці загальновідомий і прославлений соцреалізм. У 1972 р. після арешту Стуса робота була конфіскована і пролежала в архівах КДБ упродовж двох десятиліть. Під час суду вона слугувала одним із свідчень злочинної діяльності Стуса. Ось яку характеристику Стус дає творчості Тичини.
Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом.…
В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням
Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші.
Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту…
Тичини не одживили і роки після 20-го з’їзду КПРС, коли Рильський і Бажан повернулися до перерваної на 25 років молодості. Тичина цього зробити не міг. Можливо, йому і тут підказала інтуїція: одживлюватись — зарано; попереду ще будуть холоди.
Запрошуємо до абонементу художньої літератури переглянути книжкову виставку "Поет квітучої України".

22 січня, 2016

Єднаємось ми - єднається Україна

22 січня Україна відзначає День Соборності, приурочений до Акту об'єднання цього дня Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.
Соборність українських земель має глибоке історичне коріння, спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу та є інтегральним результатом складного і довготривалого процесу її формування. В часи феодального роздроблення земель Київської Русі заклики до спільних дій окремих князів супроводжували літописний період української історії. Образ скривдженої України та православної віри, необхідність її оборони надихав козацькі полки Богдана Хмельницького. В народній пісенній та епічній творчості сакральна Україна завжди уявлялась як єдине тіло від Сяну до Дону.
Відновлення української держави – «української Речі Посполитої» – в сонмі слов'янських народів стало політичним кредо кирило-методіївських братчиків. У маніфесті від 10 травня 1848 р. Головна Руська Рада, перша українська політична організація Галичини, заявила про єдність 15-мільйонного українського народу та його земель, примусово поділених між Російською та Австрійською імперіями і підтримала національні права інших поневолених народів.
У другій половині ХІХ ст. українська інтелектуальна еліта, добре розуміючи всю небезпеку бездержавного існування народу та поділу його території між іншими державами, докладала величезних зусиль для взаєможивлення культур наддніпрянських та галицьких українців. З ініціативи українців-наддніпрянців О. Кониського, Д. Пильчикова та фінансової підтримки Є. Милорадович (Скоропадської) 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство ім. Тараса Шевченка. Згодом реорганізоване в Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, воно протягом кількох десятиліть виконувало роль національної академії наук, займалося підготовкою української наукової еліти, поширювало гуманітарні знання по обох берегах Збруча.
З кінця ХІХ ст. соборність стає одним з наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських політичних партій. 1891 р. молоді українські радикали у Відні, ревізуючи програму Української радикальної партії, писали, що політичні потреби «вимагають, щоби кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм: новожитну централістичну державу». Народна Рада, що утворилася у Львові 1885 р., у своїй новій програмі 1892 р. записала: «Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, народу, що утративши самодіяльність державну боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу...». Програма Народної Ради може розглядатись як перша поширена політична програма національних дій. У ній ішлося про необхідність вільного розвитку українців як самостійної слов'янської народності, конституційної оборони її прав і інтересів підйому з економічного упадку, належних умов для греко-католицької церкви, розвитку народної освіти. Практично в той же самий час в Каневі, біля могили Т. Шевченка, члени новозаснованого таємного Братства Тарасівців в своєму політичному маніфесті оголосили, «що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі: «Для нас свідомих українців єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможкть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духху розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були».
Образ одної, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі», сформований М. Міхновським 1900 р., став загальновизнаним національним ідеалом, на якому зійшлися політичні сили України початку ХХ ст., в наступні десятиліття ідея соборності залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.
Перша світова війна створила небезпечний прецедент, поставивши великі маси українців в лави воюючих одна з одною ворожих армій. Одночасно війна, яка обернулася шерегом революцій, створила якісно нові можливості для відновлення української державності та реалізації соборницьких прагнень. Проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки стало центральною подією Української революції 1917 – 1921 рр., логічним завершенням довготривалого національно-визвольного руху. IV Універсалом Центральної Ради і на мирових переговорах в Бересті з країнами Четверного блоку УНР твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії українців Наддністров’я на здобуття права власного самовизначення, а факт існування державності на Великій Україні надавав їм упевненості в неминучості об’єднання нації в єдиній Українській Соборній Самостійній Державі.
6 жовтня 1918 р. на урочистому відкритті Державного Українського університету в Києві велике враження на присутніх справив виступ депутата австрійського парламенту д-ра Л. Цегельського, який зокрема виголосив: «Переповнене моє серце почуттям радости і тріумфу! Сьогодні положено найкращий камінець під будучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе...». Злука двох частин одного народу закономірно мусила настати, її передчуття вже оволоділо умонастроями українців.
18 жовтня 1918 р. у Львові сформувалася Українська Національна Рада (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка взяла у свої руки владу в західно-українських землях, проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як Українська держава». Відповідальність боротьби за державність згуртовувала галицьких українців, змушувала шукати ефективні політичні рішення. УНРада заявили про намір творити національну державність і інкорпоруватися у єдину соборну державу, яка вже існувала на Великій Україні. Ідея соборності українських земель набула державного статусу. Важливим є й факт легітимності завершальної стадії соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху – Українська Національна Рада та Директорія УНР – ще 1 грудня 1918 року в Фастові уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі: «Правительства обох Республік... уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю».
3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку, в якому зазначилося: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішним днєм Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку».
УНРада сформувала повноважну делегацію до Києва, яка отримала завдання завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок».
Остаточна процедура оформлення соборності відбулася в Києві 22 січня, в першу річницю проголошення ІУ Універсалу Центральної Ради. В цей день був підписаний і оприлюднений спеціальний Універсал Директорії УНР, який дістав також назву Акту Злуки. Вітаючи січневе рішення УНРади, Директорія урочисто оголосила про те, що:
«Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.
Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.
Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».
Про перебіг тих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич. Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати. Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство. Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шереги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков.
Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.
О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.
У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.
Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець.
Наступного дня Акт злуки був схвалений Конгресом Трудового народу України. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі. Він став яскравим фіналом складного і тривалого шляху українців до консолідації етносу, перетворення його в єдину політичну націю, а також об'єднання території його споконвічного проживання в межах єдиної української держави.
У реальних обставинах 1919 р., коли Україна опинилась оточеною колом фронтів, УНР не вдалося відстояти. Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. В українській суспільно-політичній думці ХХ ст. Україна інтерпретувалася лише як соборна держава. Етнонаціональна консолідація спиралася на такі засадничі підвалини, як спільне історичне минуле, спорідненість етнокультурних процесів, єдиний національно-визвольний рух ідеали свободи і незалежності. Іншими словами соборництво відіграло і відіграє роль наріжного каменя сучасної української національної ідеї, важливої складової становлення української політичної нації. Не випадково в роки радянської влади про подію 22 січня 1919 р. публічно не згадувалося, вона була табуїзована. Проте в пам'яті народу залишалася живою, 1990 року на її честь Народний рух України організував живий ланцюг від Львова до Києва, який окрилив і надихнув Україну, змусив повірити у власні сили і перестати боятись режиму.
Прикметно, що день Соборності припадає на період великої радості від Різдва Христового, радості людини , що благоговіє перед таїною Спасіння, переживає чудо великого оновлення. Утвердження єдності народу у соборній державі, чуття великої родини як у далекому 1919, так і сьогодні завжди було і є чудом оновлення.
Запрошуємо до читальної зали №4 переглянути книжкову виставку "Єднаємось ми - єднається Україна".

17 січня, 2016

Той, що приборкав блискавку

 
Бенджамін Франклін (англ. Benjamin Franklin) (17 січня 1706—17 квітня 1790) — один із засновників США, політичний діяч, дипломат, вчений, письменник, журналіст, видавець, масон. Один з лідерів війни за незалежність США. Один із розробників дизайну Великої Державної Печатки США (Великої печатки). Як учений він був помітною фігурою в історії фізики, зробивши відкриття в галузі електрики. Як політичний автор і активіст він більше, ніж хто-небудь був автором ідеї Американської нації. Будучи дипломатом протягом Американської Революції, він уклав альянс з Францією, що допомогло захистити незалежність.
Бенджамін Франклін — єдиний з батьків-засновників, хто скріпив своїм підписом всі три найважливіші історичні документи, що лежать в основі утворення Сполучених Штатів Америки як незалежної держави: Декларацію незалежності США, Конституцію США і Версальський мирний договір 1783 року (Другий Паризький мирний договір), що формально завершив війну за незалежність тринадцяти британських колоній в Північній Америці від Великобританії. Портрет Бенджаміна Франкліна знаходиться на стодолларовій купюрі федеральної резервної системи США з 1928 року.
Найстаріший делегат Філадельфійського конвенту. За винятком, можливо, Джорджа Вашингтона, найвідоміша людина в Америці. Один із «батьків-засновників США».
Наукова та винахідницька діяльність
  • Ввів загальноприйняте тепер позначення електрично заряджених станів «+» і «-»;
  • пояснив принцип дії лейденської банки, встановивши, що головну роль у ній відіграє діелектрик, що розділяє електропровідні обкладки;
  • встановив тотожність атмосферного і одержуваного за допомогою тертя електрики і навів доказ електричної природи блискавки;
  • встановив, що металеві вістря, з'єднані з землею, знімають електричні заряди з заряджених тіл навіть без зіткнення з ними і запропонував у 1752 році проект блискавковідводу;
  • висунув ідею електричного двигуна і продемонстрував «електричне колесо», що обертається під дією електростатичних сил;
  • вперше застосував електричну іскру для вибуху пороху;
  • зібрав обширні дані про штормові вітри (норд-Ости) і запропонував теорію, що пояснює їхнє походження;
  • отримав патент на конструкцію крісла-гойдалки;
  • винайшов економічну малогабаритну піч для дому (1742) (назви: Franklin stove — піч Франкліна, або Pennsylvania fireplace — Пенсільванський камін);
  • удосконалив скляну гармоніку;
  • розробив власну систему управління часом;
  • винайшов біфокальні окуляри (1784);
  • за його участю були проведені вимірювання швидкості, ширини і глибини Гольфстріму, і цю течію, назву якій дав Бенджамін Франклін, було нанесено на мапу (1770).
Будучи пошт-директором, він звернув увагу на скарги, що поштові пакети, що висилаються з Фалмуту в Нью-Йорк, йшли на два тижні довше, ніж звичайні торгові судна з Лондона до Нью-Порта (місто розташоване дещо східніше від Нью-Йорка). Виявилося, що виною тому був Гольфстрім. Поштовими суднами командували англійські моряки, незнайомі з цією течією, а торговими суднами — американські моряки, які змолоду брали участь у морських промислах біля берегів Америки. За наполяганням Франкліна моряки стали наносити свої спостереження на карти, результатом чого стала перша карта Гольфстріму
Деякі з творів Франкліна
  • «Міркування про свободу і необхідність, насолоду і страждання»;
  • «Досліди і спостереження над електрикою»;
  • «Необхідні поради тим, хто хотів би стати багатим»;
  • «Шлях до достатку»;
  • «Альманах бідного Річарда»;
  • «Свисток» (лист — розповідь).
Цікаві факти
  • Б. Франклін передбачив появу кріоніки. Рівно через 200 років після появи його напівжартівливих міркувань про «Подорожі в бочці мадери», було кріоновано першу людину.
  • Б. Франклін і А. Гамільтон — державні діячі США, зображені на грошових купюрах, але які при цьому не були президентами. Б. Франклін зображається на кюпюрі номіналом 100 доларів з 1914 року.
  • Досвід Б. Франкліна з повітряним змієм і отриманням заряду був повторений в науково-популярній телевізійній програмі «MythBusters» (Руйнівники міфів) — 48 серія.

 Запрошуємо до читальної зали №3 переглянути книжкову виставку "Той, що приборкав блискавку".

15 січня, 2016

Обличчям на Схід

Серед учених початку XX ст. надзвичайно яскравою особистістю є сходознавець і славіст Агатангел Кримський.
Людина феноменальної пам'яті, глибоких знань і тонкої інтуїції, на запитання "якими мовами володієте?" він зазвичай жартома відповідав, що легше перелічити ті, котрими не володіє (за найскромнішими оцінками, він знав понад п'ятдесят мов).
Кримський стояв біля витоків української сходознавчої школи, практично знищеної в роки сталінських репресій. Напружену працю вченого, педагога й адміністратора він поєднував із літературною творчістю, бувши самобутнім поетом і прозаїком.
А. Кримський — автор численних праць з історії та культури арабських країн, Ірану, Туреччини та ін., семітології, історії, ісламу:
  • «Історія мусульманства», 1904-12;
  • «Історія арабів і арабської літератури», 1911-12;
  • «Історія Персії та її письменства», 1923;
  • «Історія Туреччини та її письменства», 4 тт., 1924-27);
  • «Перський театр, звідки він узявся та як розвивався», 1925).
Окремі історико-літературні монографії Кримського присвячені «Хамасі» Абу Таммана, Абану Ліхікі, Хафізу, П.Алеппському.
У 2007–2010 роках Інститутом сходознавства ім. А. Ю. Кримського здійснено перевидання рідкісних сходознавчих праць А. Ю. Кримського «Вибрані сходознавчі праці в п'яти томах»: Т. I. Арабістика. (2007) Т. II. Тюркологія. (2007) Т. ІІІ. Тюркологія.(2010) Т. IV. Іраністика.(2008) Т. V. Іраністика.(2010)
Велику увагу приділяв дослідженню історії української мови і літератури, фольклору, етнографії. Кримський — автор праць:
  • «Українська граматика» (2 тт., 1907-08);
  • «Нариси з історії української мови» (1922, у співавторстві з О. Шахматовим);
  • «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного»;
  • Редактор першого тому «Академічного словника» (1924).
Агатангел Юхимович Кримський вважається одним з найвидатніших орієнталістів в історії світової філологічної науки.
Як письменник Кримський відомий поетичними творами на східні теми, що увійшли до збірки «Пальмове гілля» (З тт., 1901, 1908, 1922), оповіданнями (зб. «Повістки й ескізи з українського життя», 1895 і «Бейрутські оповідання» 1906 та романом — «Андрій Лаговський» (1905, повністю опублікований в 1972).
Кримському належать численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді, Хафіза, Міхрі-хатун, Фірдоусі та багатьох інших, у тому числі західноєвропейських поетів.
Перші переклади, переспіви й оригінальні твори друкував в часописах «Зоря», «Правда», «Народ», «Зеркало», «Буковина».
Ім'я Кримського міститься у затвердженому XVI сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО переліку видатних діячів світу. Інститут сходознавства НАН України носить ім'я Агатангела Кримського.
До 145-річчя з дня народження Агатангела Кримського бібліотека підготувала тематичний список "Обличчям на Схід".

12 січня, 2016

Співець сильних і благородних почуттів

Джек Ло́ндон (англ. Jack London, справжнє ім'я — Джон Ґри́фіт Че́йні, англ. John Griffith Chaney; нар. 12 січня 1876, Сан-Франциско — † 22 листопада 1916, Ґлен-Еллен, Каліфорнія) — американський письменник, найбільш відомий як автор пригодницьких оповідань і романів.
Джек Лондон рано почав працювати, ще в школі він підробляв продажем газет. А коли закінчив школу, пішов працювати на консервну фабрику.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиківдо берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар’єри.
У 1897 році Лондон разом зі своїм 62-річним швагром подалися на Клондайк шукати золота. Саме про це Джек Лондон написав багато оповідань.
За все життя Лондон видав 16 збірок. Першими, котрі принесли йому популярність, були: «Син вовка» (1900), «Бог його батьків» (1901), «Діти морозу» (1902), «Чоловіча вірність» (1904), «Місячний пік» (1996) . Перші романи — «Дочка снігів» (1902), «Морський вовк » (1904) , «Гра» (1905) також були сприятливо сприйняті читачами. Одними з найвідоміших романів стали « Біле ікло» (1906), «Серця трьох», «Мартін Іден». Вісім його романів були успішно екранізовані.
В 1907–1909 роках здійснив плавання на яхті «Снарк». Історія подорожі викладена в автобіографічному нарисі «Подорож на яхті „Снарк“» (1911 р.). З липня по вересень 1911 року Джек Лондон також здійснив кінні подорожі Каліфорнією та сусідніми штатами, які описав в оповіді «Четвіркою коней на північ від заливу».
Запрошуємо до читальної зали №2 переглянути книжков виставку "Співець сильних і благородних почуттів".

 
До 140-річчя від дня народження Джека Лондона бібліотека підготувала тематичний список "Каліфорнійський мрійник".

Уроки Песталоцці



Песталоцці Йоганн Генріх (1746-1827) – видатний швейцарський педагог-демократ. Народився в Цюрiху у родині лікаря. Вищу освіту здобував у Каролінському колегіумі. Протягом третини століття керував навчально-виховними закладами, де на основі дослідної роботи здійснював i розвивав свої педагогічні iдеї. Спочатку організував у своїй садибі “Нойгоф” “Установу для бідних“ (1774-1780 рр.) – один з перших в історії дослідний навчально-виховний заклад. З 1798 по 1799 рр. створив і утримував притулок для сиріт у м. Станцi. У період 1800-1804 рр. Песталоцці керував інститутом у Бургдорфi, який являв собою комплекс середніх шкіл – базу для підготовки учителів. Цей інститут у 1804 р. переводить до м. Iвердон i там керує ним до 1825 р. Роботу свого закладу поставив на високому рівні, чим здобув світову славу.
Свій багатий педагогічний досвід Песталоццi теоретично узагальнив у творах “Лiнгард i Гертруда“ (1781-1787), “Як Гертруда вчить своїх дітей“ (1801), “Лебедина пісня“ (1826) та ін. У його працях спостерігається великий вплив Руссо, особливо ідея зосередження головної уваги на особі вихованця як центральної точки всіх виховних дій.
Освіту та виховання Песталоцці розглядав як основний засіб перебудови суспільства на розумних і справедливих началах. Він одним із перших серед педагогів звернувся до питання всенародної загальної освіти, оскільки головну причину бідувань простих людей вбачав у їх неуцтві та невмінні раціонально вести господарство. Спрямувавши свої зусилля на покращання життя селян, Песталоцці вважав, що виховання їх дітей повинно полягати у розвитку всебічної здатності до праці та “діяльної любові один до одного“.
Народну школу Песталоцці бачив, передусім, як трудову. Підготовку дітей до праці він мислив собі у тісному поєднанні з їх фізичним, моральним і розумовим розвитком. Песталоцці висунув ідею поєднання навчання дітей з їх продуктивною працею, яку реалізував у “Нойгофі“. Проте це поєднання у нього носило механічний характер.
Головним методологічним положенням у поглядах Песталоцці виступає його твердження, що моральні, розумові та фізичні сили людської природи (за його термінологією сили серця, розуму і руки) мають властивість до саморозвитку, до діяльності. Виховання ж покликане допомогти саморозвитку і спрямувати його у потрібному напрямку.
Основним у вихованні Песталоцці називає принцип природовідповідності. Властиві кожній дитині від народження задатки сил і здібностей треба розвивати, вправляючи їх у тій послідовності, яка відповідає природному порядку та законам розвитку дитини, тобто починати з найпростішого і поступово підніматися до дедалі складнішого.
Метою виховання повинен бути різнобічний і гармонійний розвиток всіх природних сил та здібностей дитини.
У пошуках загального методу виховання Песталоцці розробив теорію “елементарної освіти“, яка складає так званий метод Песталоцці. Спираючись на принцип природовідповідності, він виділив три найпростіші елементи, з яких повинно починатися будь-яке навчання: число (одиниця), форма (пряма лінія), слово (звук). Елементарне навчання у нього зводиться, передусім, до вміння вимірювати, рахувати i володіти мовою. Свій елементарний метод Песталоцці розповсюджує на всі сторони виховання дитини.
Інтелектуальне виховання Песталоцці ґрунтує на ідеї розвиваючих цілей і завдань навчання. Він був першим з педагогів, хто диференціював змістову і розвиваючу сторони навчального процесу та розвинув ідею розвиваючого шкільного навчання. Надаючи велике значення оволодінню знаннями він вважає, що воно повинно підкорятися більш головному – розвитку здібностей дитини.
Песталоцці намагається здійснити навчання через розроблену ним систему спеціальних вправ. Процес навчання повинен будуватися на принципі послідовного і повного переходу від частини до цілого, від простого і легкого до більш складного і важчого. Оволодіння знаннями необхідно поєднувати з розвитком у дітей уміння користуватися ними.
Пізніше К.Д.Ушинський назвав ідею розвиваючого навчання “великим відкриттям Песталоцці“, яке назавжди залишить за ним ім’я першого народного вчителя. Хоч слід відзначити, що Песталоцці дещо розмежовує i протиставляє розвиток мислення дитини i нагромадження нею знань.
Прагнучи психологізувати навчання, Песталоцці розробив теорію “природного шляху пізнання“. Він вважав, що у дитини процес пізнання починається з чуттєвих сприймань, які після цього переробляються свідомістю. Отже, всяке навчання повинно спиратися на спостереження і дослідження. Тому найважливішою основою навчання Песталоцці вважав наочність, через яку дитина шляхом спостереження отримує правильні уявлення про світ, розвиває мислення і мову. В обґрунтуванні цього принципу Песталоцці пішов далі від Коменського. Він розкрив роль наочності у розвитку логічного мислення дитини під час навчання і, спираючись на свою теорію пізнання, дав цьому психологічне пояснення.
Виходячи із своїх загальнодидактичних положень, Песталоцці заснував методику початкового навчання. Він відкинув книжне початкове навчання, яке ґрунтується на запам’ятовуванні і переповіданні, і вимагав щоб дитина з ранніх років сама вела спостереження і розвивала свої здібності. Песталоцці відстоював звуковий метод навчання грамоти, що було надзвичайно важливо тоді, коли скрізь панував буквоскладальний метод. Для навчання дітей рахунку, вимірюванню, засвоєнню дробів, а також написання елементів букв, Песталоцці використовував квадрат. Цю ідею розвинули його послідовники, створивши так званий “арифметичний ящик“, який використовують у деяких західних школах i понині.
Фізичне виховання Песталоцці називає найпершим видом розумного впливу дорослих на дитину. Його основою є природне прагнення дитини до руху. Здійснювати фізичне виховання потрібно через систему вправ, що спираються на найпростіші рухи, коли дитина ходить, бігає, їсть, п’є, піднімає тощо. Песталоцці підкреслює значення фізичного виховання не тільки для розвитку фізичних сил і можливостей дитини, але й для підготовки її до праці.
У сфері трудового виховання Песталоцці прийшов до думки про необхідність підкорення дитячої праці педагогічним вимогам і висунув принципово нове положення: дитяча праця здійснює позитивний вплив на дитину лише за умови, коли ставить перед собою виховні і моральні завдання. Розглядаючи трудове виховання однією з найважливіших складових свого методу, Песталоцці мав на меті створити “Азбуку умінь“, яка б вміщувала фізичні вправи в сфері найпростіших видів трудової діяльності: бити, носити, кидати, штовхати тощо.
Трудова елементарна освіта, як вважає Песталоцці, повинна допомогти молоді оволодіти основними прийомами і загальною культурою праці. Ці його висловлювання історично підготували виникнення теорії політехнічної освіти.
Релігійно-моральне виховання за Песталоцці полягає вихованні гуманних почуттів до людей, дійової любові до них. Велика роль у цьому належить сім’ї, особливо важливе значення надається материнському вихованню. Моральне виховання повинно вдосконалюватися і в школі. Песталоцці наполягав, щоб моральну поведінку дітей формувати не повчаннями, а розвитком у них через вправи і вправляння моральних почуттів і нахилів. Найпростішим моральним почуттям Песталоцці називає інстинктивно виникаючу у немовляти любов до матері. У подальшому це почуття усвідомлюється дитиною i переноситься спочатку на батька, сестер, братів, потім на вчителя i шкільних товаришів i, нарешті, на свій народ, на всіх людей.
Песталоцці був одним із перших педагогів, які звернулись до розробки проблеми взаємозв’язку сім’ї і школи у вихованні дітей. Розробляючи теорію “елементарної освіти“, Песталоцці передбачав, щоб вона була простою і доступною для опанування кожній матері. На основі цієї теорії він розробив завдання, зміст і методику першочергового виховання і навчання у сім’ї, яке має удосконалюватись у школі. Вважав, що мати повинна з раннього віку розвивати фізичні сили дитини, прививати їй трудові навички, виховувати любов до оточуючих людей, вести до пізнання оточуючого світу.
Запропонований Песталоцці підхід до виховання і навчання дітей має індивідуалізуючий характер, що тоді було великою новиною. Він вимагає від педагога вивчення і врахування на практиці індивідуальності дитини, надання їй не тільки елементарних відомостей, але й розбуджування та скріплювання її духовних сил, морального і суспільного ушляхетнювання. Цим Песталоцці переосмислив соціальну роль учителя і дав зрозуміти, що для успішного виховання молоді потрібні професійно вишколені вчителі.

 
Запрошуємо до читальної зали №4 переглянути книжкову виставку "Уроки Песталоцці".
До 270-річчя від дні народження Йоганна Генріха Песталоцці бібліотека підготувала тематичний список "Уроки Песталоцці, або Політика любові".

04 січня, 2016